Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Та це не знадобилося. Старий у жилетці повернувся й навис над Орестом. 

— Друже, ми ж бачилися пару днів тому, я нічого не наплутав? Пробач, забув твоє ім’я. 

Обличчя Ореста засяяло — це неможливо зіграти. Такий вигляд мають відблиски світлих спогадів. 

— Орест. А ви ж директор стадіону? 

Білобородий простягнув йому руку. 

— Чарівний вечір видався, Оресте. У моєму віці цінуєш таке втричі дужче. Якщо ти шукаєш Міцного, він уже тут — щойно бачив його біля сцени. 

А хлопчисько, виявляється, має зв’язки! 

Безпалий охоронець покірно і навіть з деяким полегшенням пропустив нас через двері й одразу ж забув про наше існування, — зосередив увагу на дівчатах, які й не думали закінчувати своє щебетання. 

Орест не чекав мене (інакше не уникнув би розпитів про коло його знайомств) й одразу помчав шукати соліста «Часу немає» — якщо, звісно, йшлося не про однофамільця відомого на всю країну Олеся Міцного. 

Я не зміг пригадати, скільки років тому був на «Олімпійському» востаннє. 

Це сталося вже після капітальної реконструкції, що готувала стадіон до Чемпіонату Європи з футболу. Випадкове рішення, випадковий матч. Я не зміг навіть згадати, які команди грали: не визначившись, за кого вболівати, я просидів матч, вболіваючи просто за хороший футбол. Але тоді, підіймаючись на свій ряд, я не відчував такого трепету, як зараз, — я, власне, проходив через нутро стадіону на футбольне поле. Здавалося, хтось ось-ось ухопить мене за лікоть і погрозить пальцем — мовляв, далі можна тільки обраним, а вас просимо на вихід. 

Але за лікоть ніхто мене не схопив. І от сталеві ворота — позаду, під ногами — розкреслена на смуги червона бігова доріжка, над головою — сотні прозорих куполів даху, за плечима — прямокутні плями блакитних, кремових і бурштинових крісел (в одному з них сьогодні ввечері сидітиме Капітан), і — як на долоні — зелене поле, поруч з яким спорудили сцену й одягли її в чорне та жовте. 

Ну що ж. Я міцно схопив кермо, одну ногу закріпив на самокаті, другою відштовхнувся. 

Самокат поїхав з-під мене, і я зостався сидіти на доріжці з гумової крихти та поліуретану. 

Я обтрусив штани й знову став на самокат. 

Цього разу мені вдалося проїхати кілька метрів, але потім він знову полетів уперед сам. Правда, тепер мені, хоч і ледве-ледве, але вдалося втриматися на ногах. 

Не страшно. Я знову схопив кермо. 

— Це як гра на семиструнній гітарі — не так просто, як здається, — Орест хвацько загальмував поряд із чоловіком, який і на однострунній не зміг би. 

— Це як норми Конституції, — парирував я, але зрозумівши, що хлопчика цим не вразив, замовк. Мабуть, у нього ще не було уроків правознавства… 

— Я покажу, як треба. Спробуйте стати, як я. Ніт! Ногу ставте не на кінець, а навпаки, ближче до керма. Не відхиляйтеся назад! 

У кожної людини свій глек терпіння, але в учителів він має бути дуже об’ємним. Орест не втомлювався повторювати, щоб я не відхилявся назад, а я все намагався виштовхати самокат із-під себе. 

Руки часом тремтіли, як у запійного п’янички, що хоче встояти на ногах ухопившись за штурвал, — утім, мені це відчуття було добре знайоме. Прагнучи утримати рівновагу, я ледве не збив бігуна й разів зо п’ять мало не звалився на самого Ореста. 

Коли він вирішив, що я вже досить добре даю собі раду з рівновагою, ми перейшли до другого етапу — до поворотів. На стадіоні вони доволі плавні, тому цю частину науки ми здолали значно швидше. 

Нарешті Орест виснував, що немолодий учень готовий їздити самостійно, і став на самокат поруч зі мною. Можливо, я був би непоганим кур’єром із доставки їжі, аби за моє навчання взявся Орест. Рух ми почали обережно — так, що бігун, уже знайомий із моїми спробами приручити цей транспорт, порівнявшись із нами, підняв великого пальця. 

— Ще трохи, і тато стане безпечним для інших, — сказав він Оресту. 

Хлопець кивнув, і на мить усе це стало правдою. Адже іноді все, що потрібно для того, аби ілюзія стала правдою, — це віра однієї людини. 

Що стається, коли вітер б’є в обличчя, розсікає груди й проводить гребенем по волоссю? Він розвіває страх, що ти просто не почув поклик Того, що не збулося. І вирвавшись зі шкаралупи, ти летиш як пташеня, яке вперше вистрибнуло з гнізда назустріч безкрайому світу. Як пілот, якому перед пенсією востаннє в житті дозволили сісти за штурвал рідного винищувача. Як акрофоб, який уві сні зірвався з гори й тільки в польоті збагнув, навіщо потрібна висота. 

Виявляється, летіти, не думаючи про Те, що не збулося, — це так просто. 

Може, тому раніше доля заважала мені стати на самокат? — Вона знала, настільки важливим стане той вітер, що його я відчую тут, поряд із хлопчиськом, який у чиїхось очах виявився моїм сином. 

Стадіон завбільшки з Одеську область звузився до розміру морської мушлі — і я міг, як маленький хлопчик, водити пальцем по її краях. 

І, не в змозі стримати захват, що виривався з мене, я закричав. 

Зрештою, для цього крику в містах і існують оази, які називають стадіонами. 

Орест виявився не з тих дітей, кого може збентежити дитинність дорослого. Не збавляючи ходу свого самоката і рухаючись урівень зі мною, він влив свій крик у мій. 

Двоє божевільних, які кричать і летять розкресленими доріжками. 

Двоє пташенят, які вистрибнули з гнізда. 

Такий крик — це ілюзія. Здається, він завжди з тобою, але насправді ти виймаєш його не частіше, ніж купуєш нову машину. Я зараз не про крик ненависті, не про крик болю. Я про той, який, розсуваючи ребра, дозволяє побачити душу. Про справжній крик. Про крик свободи. 

Його накопичилося в мені достатньо, щоб наповнити все місто. 

Орест звісив ноги з колонки, вдвічі вищої за нього, і бренькав на гітарі. Важко було зрозуміти, що блищить дужче — лакована дека чи його очі. Як він заліз на колонку, було не меншою загадкою, ніж те, звідки він узяв гітару. 

Залишивши самокат на краю доріжки, я знайшов нерозкритий пак із питною водою й, потягнувши півлітрову пляшку, упав на зелену від кінчиків до коріння траву. Орест кивнув мені. Йому не хотілося розмовляти — хто розмовляє, коли в руках