Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

речі — намиста з молоткоподібними амулетами, пластика з каменю та глини (зооморфні та антропоморфні фігурки), кераміка, прикрашена нестандартними орнаментальними мотивами та сюжетами. Особливе місце у ритуальній практиці посідали монументальна кам’яна скульптура (антропоморфні стели), монументальне оформлення курганів у вигляді кромлехів, крепід, ровів тощо та сам процес будівництва курганів. Останні не лише засвідчили про значні соціальні зміни в суспільстві, а й закріпили їх в певній релігійно-міфологічній системі, символом якої і стали кургани. У наш час кургани розглядаються не просто як купи землі, насипані над могилою шапками чи возами. Завдяки новітнім дослідженням археологів не викликає сумнівів не тільки суто технічна або архітектурна складність насипів, спорудження яких потребувало певного порядку та чіткої технологічної послідовності, й складна семантика цих споруд у системі релігійно-міфологічних уявлень їхніх будівників. Насамперед це стосується поховальних ритуалів та культів. Очевидно, що кургани — це лише деформовані з різних причин (внаслідок природних явищ, втручання людей) культові споруди, первісний вигляд яких відрізнявся від сучасного. Реконструкція такого вигляду надмогильних споруд, що стала нагальною потребою сучасного курганознавства, слугуватиме ключем до відтворення духовної культури степовиків, оскільки проллє світло на характер космогонічної системи поглядів скотарського населення степів. Зрозуміти цю систему вчені намагаються за допомогою найдавніших писемних джерел, передусім збірки давньоіндійських гімнів “Рігведи”, створення якої відносять до другої половини — кінця II тис. до н. е. Корені ж цієї усної традиції сягають у глиб тисячоліть, до часів існування індоіранської або арійської спільності. Спираючись на основні міфологічні сюжети “Рігведи” та проводячи певні паралелі з обрядовою практикою давніх єгиптян та греків, деякі дослідники вбачають у курганах міфічний первісний пагорб — символічний початок організованого Всесвіту. У курганах втілена також символіка сонця. Ритуал поховання під курганом передбачав для небіжчика досягнення вічного блаженства або відродження та перевтілення в новому світі. Поховальна споруда символізувала вічне житло, в якому забезпечувалися умови для відродження. Символами солярного культу вважаються кромлехи, крепіди та рови навколо курганів, які підкреслюють циклічність простору і часу, вічне оновлення життя, природи. Крім того, окремі дослідники вбачають у символіці курганних насипів відображення головних міфів “Рігведи”, зокрема міфу про боротьбу бога грози та війни Індри із змієм Врітру або міфу про утворення Всесвіту. Водночас космогонічність, покладена в основи курганного будівництва, вертикальна та горизонтальна будова курганного простору та могили не викликають сумнівів щодо кургану як засобу забезпечення умов для переходу та відродження померлого в іншому світі або забезпечення його безсмертя.

Рис. 142. Реконструкція первісного вигляду кургану доби ранньої бронзи (1) біля с. Новий Світ (курган 2) (за А. В. Андросовим) та модель розрізу кургану (2) ямного населення з обрисами руйнації під впливом природних факторів.

Перші кургани з’являються над похованнями населення скелянської культури. Це були ще невеликі насипи, іноді оточені кромлехом, що надавало їм вигляду кільця, заповненого чорноземом із плоскою поверхнею. Для своїх могильників скелянці обирали здебільшого місцевості, де було достатньо природних пагорбів, або високі місця на вододілах, там, де пізніше будували кургани інші племена, зокрема ямної культури. На відміну від неолітичних традицій випростаних поховань скелянці репрезентують вже обряд у зібганому положенні на спині з випростаними або підігнутими руками, кисті яких були складені на животі. Зігнуті ноги, як правило, зберігали первісне положення колінами догори. Небіжчиків клали головою на схід, а тіло та дно могили щедро посипали червоною вохрою. Останній акт не тільки символізував кров або вогонь очищення, а й сприяв головній меті ритуалу — відродженню померлого. Ці основні обрядові риси, що були привнесені скелянськими племенами, а саме зібганість положення небіжчика, східна його орієнтація та вохра, стали на багато віків визначальними в поховальних ритуалах степового населення й були притаманні населенню стогівської та дереївської культур, нижньомихайлівцям в енеоліті, ямному населенню та кемі-обинцям у ранньобронзовому віці. Щоправда, стогівцям та дереївцям не властивий курганний ритуал. Померлих вони ховали в грунтових могильниках. А у нижньомихайлівців та ямників відбуваються ускладнення та певна трансформація ритуалів, спричинені особливостями генези цих груп населення. У перших спостерігається поширення поряд із земляним насипом специфічних конструкцій у вигляді ровиків, кам’яних кромлехів та крепід, закладів, глиняних обмазок тощо. Небіжчиків ховали в овальних ямах, кам’яних скринях у зібганому положенні на боці з асиметричним положенням рук, коли одна випростана, а друга зігнута, кисть якої лежить на животі. Поховання супроводжувалися тризнами, які фіксуються у вигляді розкиданих на стародавній поверхні фрагментів битого посуду, кісток тварин. У ряді випадків поряд із тризною фіксуються святилища із стовповими конструкціями за межами кургану, залишки вогнищ, золи та вугілля.

Складні ритуальні дії відзначені у населення квітянської культури, яке не перейшло до зібганого положення похованих, зберігаючи традиції випростаних поховань неолітичної доби. Але зміни торкнулися ритуалів і цього, досить консервативного населення. Вони починають будувати кургани над індивідуальними похованнями або групами поховань. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, дерев’яних та кам’яних скринях, у випростаному положенні та з випростаними уздовж тіла руками. Перевага надавалася східній орієнтації. Значне місце в ритуалі було відведене вогню та вохрі, оскільки вогнища та зола, а також тризна часто спостерігалися під курганними насипами, на давній поверхні, а померлих супроводжували специфічні формовані шматки рожевої вохри у вигляді серцеподібних плиток, циліндрів, “хлібців”. Останні, на думку І. Ф. Ковальової, уособлювали уявлення про серце як осередок душі, життєвої сили, забезпечуючи можливість відродження покійного. Квітянське населення перейняло у нижньомихайлівців, з якими межувало, звичай огороджування курганів кромлехами та ровиками, а ті в свою чергу, запозичили у них культ вогню, виготовлення формованих виробів з вохри тощо.

Рєпінське населення продовжило поховальну традицію, характерну для скелянського та стогівського населення. Покійників, зорієнтованих головою на схід, ховали у прямокутних ямах, перекритих колодами. Їхні руки лежали уздовж тіла, долонями донизу, зігнуті в колінах ноги, як правило, нахилені в один бік. Кургани були невеликими за розмірами, не складних конструкцій, хоча на півдні в зонах можливих контактів із нижньомихайлівцями відомі й невеликі кромлехи.

Зовсім інші поховальні традиції були притаманні мігрантам животилівсько-вовчанської культурної групи, які наприкінці енеолітичної доби принесли в степи обрядові елементи землеробів. Померлих ховали у ямах, кам’яних скринях, підбоях у зібганому положенні на боці, із зігнутими руками, кисті яких були перед обличчям. Незвичайною для степових суспільств була орієнтація на південь та південний захід. Досить рідко використовувалася вохра. Схожого обряду дотримувалися протягом тисячоліть землеробські суспільства Карпато-Балканського регіону, відомий він у пізньотрипільського населення вихватинської та усатівської культурних груп. З іншого боку, аналогічні обрядові ритуали існували у племен майкопської культури.

Як бачимо, кожна з груп енеолітичного населення дотримувалася досить стійких