Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Вона не вилетить!

І в цей самий момент у віконці почувся носовий голос:

— Мир вам[390].

Майстер здригнувся, а звикла вже до незвичайного Маргарита вигукнула:

— Та це Азазелло! Ах, як це гарно, як це хороше! — І, шепнувши майстрові: — От бачиш, бачиш, нас не залишають! — кинулася відчиняти.

— Ти хоч запнися, — крикнув їй услід майстер.

— Плювала я на це, — відповіла Маргарита вже з коридорчика.

І от вже Азазелло розкланювався, вітався з майстром, виблискував йому своїм полудним оком, а Маргарита вигукувала:

— Ах, як я рада! Я ніколи не була так рада за життя! Та пробачте, Азазелло, що я гола.

Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не лише голих жінок, але навіть жінок із геть обідраною шкірою, охоче підсів до столу, передтим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.

Маргарита налила Азазеллові коньяку, й він охоче випив його. Майстер, не зводячи з нього очей, зрідка під столом тихенько щипав собі п’ясть лівої руки. Та щипки ці не допомагали. Азазелло не розтавав у повітрі, та, сказати б правду, в цьому не було жодної знадоби. Нічого страшного в рудявій, маленького зросту людині не було, хіба що от око з більмом, але ж таке буває й без усякого чаклування, хіба що одежа не зовсім звичайна — якась ряса або плащ, — знову ж таки, як добре вдуматися, й таке трапляється. Коньяк він також вправно пив, як усі добрі люди, цілими стопками й не заїдаючи. Від цього самого коньяку майстрові зашуміло в голові, й він став думати:

«Ні, Маргарито, твоя правда! Авжеж, передо мною сидить посланець диявола. Та я ж сам не далі як уночі позавчора доводив Іванові, що той зустрів на Патріярших саме сатану, а тепер чомусь вбоявся цієї думки й став щось папляти про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут в чорта гіпнотизери!»

Він став приглядатися до Азазелла й встеріг, що в очах того проступає щось силуване, якась думка, яку він до часу не виказує. «Він не просто з відвідинами, а з’явився він з якимось дорученням», — думав майстер.

Спостережливість його не зрадила.

Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелла не справляв жодної дії, візитер промовив таке:

— А затишний підвальчик, чорт мене забирай! Одне лише питання постає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?

— Про це саме я й кажу, — засміявшись, відповів майстер.

— Навіщо ви мене тривожите, Азазелло? — спитала Маргарита. — Просто так!

— Що ви, що ви, — вигукнув Азазелло. — Я й подумки не хотів вас тривожити. Я й сам кажу — просто так. Ах так! Мало не забув… Мессір передавав вам вітання, а також велів сказати, що запрошує вас зробити з ним невелику прогулянку, якщо, звісно, ви побажаєте. То що ви на це скажете?

Маргарита під столом штовхнула ногою майстра.

— З великою приємністю, — відповів майстер, вивчаючи Азазелла, а той вів далі:

— Сподіваємося, що й Маргарита Миколаївна не відмовиться від цього?

— Хто-хто, а я вже певно не відмовлюся, — сказала Маргарита, і знову її нога проїхала по нозі майстра.

— От це краса! — вигукнув Азазелло. — От це мені любо! Раз-два та й кінець! Не те, що тоді в Олександрівському саду.

— Ах, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була глупою тоді. А втім мене й не можна суворо винувати за це — воно ж не кожного дня зустрічаєшся з нечистою силою!

— Ще б пак, — потвердив Азазелло, — якби ж то кожного дня, то було би приємно!

— Я й сама полюбляю швидкість, — казала Маргарита збуджено, — полюбляю швидкість та наготу… Як з мавзера — раз! Ах, як він стріляє, — скричала Маргарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою, і будь-яке вічко! — Маргарита починала п’яніти, через що очі їй зажевріли.

— І знову ж таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши собі по лобі, — геть заморочився. Оце мессір прислав вам гостинця, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Прошу завважити, це те саме вино, що його пив прокуратор Юдеї. Фалернське вино.

Цілком природно, така дивина викликала велику цікавість і Маргарити і майстра. Азазелло витяг зі шматка гробової парчі геть запліснявілого глека. Вино нюхали, налили у склянки, дивилися крізь нього на притьмарене перед грозою світло у вікні. Бачили, як усе забарвлюється в колір крови[391].

— Здоров’я Волянда! — вигукнула Маргарита, підносячи свою склянку.

Усі троє припали до склянок і ковтнули хильцем. Відразу передгрозяне світло стало меркнути в очах майстра, подих йому сперло, він відчув, що настає кінець. Він ще побачив, як смертельно сполотніла Маргарита, безпорадно простираючи до нього руки, опускає голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.

— Отруйнику… — встиг ще крикнути майстер. Він хотів був схопити ножа зі столу, щоб вдарити ним Азазелла, але рука його безвладно ковзнула з обруса, усе довкола майстра в підвалі забарвилось у чорний колір, а потім і зовсім пропало. Він впав горілиць і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріг стільниці бюра.

Коли отруєні втихли, Азазелло забрався до дії. Перш за все він кинувся у вікно й за якусь мить був у віллі, де жила Маргарита Миколаївна. Завжди точний та акуратний, Азазелло прагнув перевірити, чи все виконано гаразд. І все було зроблено до ладу. Азазелло бачив, як похмура, в очікуванні повернення чоловіка жінка вийшла із своєї спальні, раптово сполотніла, вхопилася за серце і, крикнувши безпорадно:

— Наталю! Хто-небудь… сюди! — впала на підлогу у вітальні, не дійшовши до кабінету.

— Усе гаразд, — сказав Азазелло. За мить він був біля повержених коханців. Маргарита лежала, узіткнувшись обличчям в килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її, як ляльку, обличчям до себе й вдивився в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у насталих грозових сутінках було видно, як зникала її тимчасова відьмина зизоокість і жорстокість та шаленість рис. Обличчя покійної посвітлішало і, нарешті, злагідніло, і вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив до рота кілька крапель того самого вина, яким її й отруїв. Маргарита зітхнула, стала підводитися без допомоги Азазелла, сіла й кволо запитала:

— За що, Азазелло, за шо? Що ви зробили зі мною?

Вона побачила лежачого майстра, здригнулася й прошепотіла:

— Такого я не сподівалася… вбивцю!

— Ба ні ж, ні, — відповів Азазелло, — зараз він встане. Ах, чом це ви такі нервові!

Маргарита повірила йому відразу,