Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Прендерґаст уже не витримував. Його візит до кабінету муніципального юриста-консультанта — до свого за правом кабінету — став таким приниженням. Вони взяли його на глум. Осміяли. Але ж Гаррісон обіцяв йому роботу! Як же привернути увагу мера? Жодні поштівки не допомогли. Ніхто йому не писав, ніхто не сприйняв його серйозно.

О другій годині в День американських міст Прендерґаст вийшов із материного дому й пішов до торгівця взуттям на Мівокі-авеню. Купив у того за чотири долари вживаний револьвер. Він знав, що саме ця модель схильна випадково розряджатися від удару чи падіння, тож він зарядив туди лише п’ять куль і виставив барабан на порожнє вічко.

Пізніше цей застережний захід будуть багато обговорювати.

О третій годині, приблизно в той час, коли Гаррісон говорив свою промову, Прендерґаст увійшов у «Юніті-білдинґ» в центрі Чикаго, де розташовувався кабінет губернатора Джона П. Альтґельда.

Прендерґаст зблід і мав дивно збуджений вигляд. Працівникові будівлі його поведінка здалася підозрілою, і він його не впустив.

Прендерґаст повернувся на вулицю.

Майже споночіло, коли Гаррісон залишив Джексон-парк і поїхав на північ холодним задимленим вечором до свого будинку на Ешленд-авеню. Температура повітря того тижня різко впала — вночі вже було близько нуля, небо весь час було затягнуте хмарами. Гаррісон дістався додому о сьомій. Постукав у вікно першого поверху, потім сів вечеряти з двома своїми дітьми — Софі й Престоном. Були в нього й інші діти, але ті вже виросли й жили окремо. На вечерю, звичайно ж, був і кавун.

Посеред вечері, приблизно о пів на восьму, хтось подзвонив у двері. Мері Генсон, покоївка, відчинила й побачила на порозі сухорлявого молодого чоловіка, акуратно поголеного та з коротко стриженим чорним волоссям. Вигляд у нього був хворий. Він хотів бачити мера.

У цьому проханні не було нічого особливого. Вечірні візити незнайомих людей у будинку на Ешленд-авеню траплялися регулярно, адже Гаррісон пишався своєю доступністю для кожного громадянина Чикаго, незалежно від суспільного статусу. Але в сьогоднішнього гостя вигляд був якийсь особливо нещасний, і поводився він химерно. Проте Мері Генсон попросила його зайти за півгодини.

Цей день приніс мерові надзвичайну втіху, а проте і втомив. Він заснув просто за столом. Незадовго до восьмої його син вийшов з їдальні й пішов до кімнати перевдягатися: у нього пізно ввечері було побачення в місті. Софі теж пішла нагору — писати лист. Будинок був затишний і добре освітлений. Мері Генсон та решта прислуги зібралися на кухні, щоб теж повечеряти.

Рівно о восьмій дзвінок знову задзвонив, і знову покоївка відчинила.

На порозі стояв той самий молодий чоловік. Генсон попросила його почекати в залі й пішла гукати мера.

«Була, напевно, восьма, коли я почув якийсь шум, — розповідав син Гаррісона Престон. — Я був вражений — то був такий різкий звук, ніби картина впала». Софі теж почула, почула й крик батька. «Я нічого такого не подумала, — сказала вона, — вирішила, що в задньому коридорі впала якась ширма. А голос батька я сприйняла як позіхання. Він мав звичку дуже гучно позіхати».

Престон вийшов з кімнати й побачив, що в залі щось димить. Поки він спускався, звук двічі повторився. «Останній був чіткий і пронизливий, — говорить Престон. — Я впізнав револьверний постріл». Він прозвучав, «як вибух у люку».

Він помчав до зали й побачив Гаррісона, який лежав горілиць, навколо з’юрмилися слуги, в повітрі висів пороховий дим. Крові було дуже мало.

Престон закричав:

— Батька не поранило, ні?

Мер відповів сам:

— Поранило. Мене застрелили. Я помру.

З вулиці пролунало ще три постріли. Візник раз вистрілив у повітря зі своєї зброї, щоб привернути увагу поліції, а другий раз — у Прендерґаста, той вистрілив у відповідь.

На галас прибіг сусід Вільям Дж. Челмерс, він згорнув своє пальто й поклав Гаррісонові під голову. Гаррісон сказав, що йому влучили в серце, але Челмерс не повірив. Занадто мало крові.

Вони почали сперечатися.

Челмерс запевняв Гаррісона, що тому влучили не в серце.

Гаррісон сердився:

— Я вам кажу: в серце! Це — смерть.

За кілька хвилин його серце зупинилося.

— Він загинув розгніваним, — згадує Челмерс, — на мене, бо я йому не повірив. Навіть смерть він зустрів темпераментно й гордо.

Прендерґаст пішов на сусідню вулицю Деплейнс-стрит у поліцейський відділок і спокійно сказав черговому сержантові О. З. Барберу: «Затримайте мене. Я застрелив мера». Сержант не йняв йому віри, доки Прендерґаст не дав йому свій револьвер, який сильно пахнув пороховим димом. Барбер виявив у його барабані чотири порожні гільзи й одну невідстріляну. Ще одне вічко було порожнє.

Барбер спитав Прендерґаста, чому той стріляв у мера.