Читати книгу - "Ліки від страху"

Біля дверей Хлєбникова я почув гучні голоси, що долітали з кабінету. Металевий, штивний голос Панафідіна з присвистом розтинав тишу:

— Щодня в світі вмирають неписьменні Лейбніци і голодні Резерфорди! І тому треба працювати! Світ повинен працювати! А не базікати! Всі наші прекрасні розмови про духовність, про примат моральності — нісенітниця, дурниця, безглуздя!

— Але ліки від страху — це теж частина всесвітньої роботи, — швидко відповів Хлєбников.

— Так, якщо тільки відкинути вашу з Лижиним дурну маячню навколо цієї чисто хімічної проблеми. Лякливість людини визначається кількістю адреналіну, який викидається в кров, і мене цікавить голий хімізм цього процесу, а на решту мені начхати!..

— І на моральний бік питання теж начхати? — запитав наполегливо Хлєбников.

— Коли всі люди на землі будуть ситі, то моральні люди примусять аморальних поводитись правильно! А найголовніше — тільки тоді настане час, щоб розібратися, що морально, а що ні. Поки світ голодний і хворий, поняття ці вельми невизначені…

Я відчинив двері і ввійшов у кабінет, вони обернулись до мене на мить, одночасно кивнули й знову кинулись назустріч один одному, мов боксери в клінч.

— Ви, Панафідін, ніколи не замислювались над історією відкриття шахів?

— Вас хвилює безмежність життєвих ситуацій? — усміхнувся Панафідін.

— Ні, мене хвилює хитрість Сету й безпечність магараджі Шухендра. Коли магараджа пообіцяв винагородити мудрагеля, поклавши на кожну наступну клітинку подвоєну кількість зерен, він продемонстрував властиве людям небажання чи нездатність передбачати наслідки геометричної прогресії наших вчинків і устремлінь.

— А які прогресії ви вбачаєте в моїй поведінці? Чи в моїх устремліннях?

— Ви небезпечна людина, Панафідін. Вам не можна давати волі. Мені страшно подумати, як ви могли б розпорядитися метапроптизолом, якби стали його монопольним господарем. Для вас людина — дослідна лабораторія для дослідження хімізму реакцій, які в ній відбуваються…

Панафідін у нестямі зірвався з крісла:

— Слухайте, Хлєбников, я завжди вважав вас сентиментальним йолопом. Але й гадки не мав, що ви з роками просунетесь у цьому так далеко… Дружба з Лижиним погано вам прислужилася. Він божевільний, але талановитий, а ви дуже нормальна посередність, і взаємне спілкування не збагатило вас, а довело обох до нуля. Ви носитесь як дурні з писаною торбою зі своїми прекраснодушними ідеями знищення болю і страху, і вам обом у житті не зрозуміти, що я не магараджа, я — Сету, тому що на відміну від вас розумію закон — головний закон наукового прогресу!

Хлєбников лагідно дивився на нього своїми запаленими, ніби заплаканими, очима, і на обличчі його були скорбота, втома, біль. І так мені було прикро, незвично та й незрозуміло бачити цього сильного й сміливого чоловіка в подібній ролі, що я постарався якомога непомітніше вмоститися на стільці в кутку кабінету.

— Тоді поділіться і зі мною знанням головного закону, — сказав Хлєбников тихо.

— Біль і страх у світі вічні. Вічні — ви це розумієте? ї як немилосердний дресирувальник жене в манежі змиленого коня, який хрипить на корді, так біль і страх вічно гнатимуть людство по висхідній спіралі пізнання!

Він закурив сигарету, сів у крісло й спокійним голосом додав:

— Гаразд, годі просторікувати. Ми все одно не зрозуміємо один одного. — Він кинув погляд на мене й сказав Хлєбникову: — Ось з інспектором з МУРу ви швидше можете домовитись…

— Ага, — кивнув Хлєбников, — з інспектором Тихоновим ми швидше можемо домовитись. Ви не сприймаєте наших слів, як не чуєте радіохвиль, якими заповнена зараз ця кімната, вулиця, весь світ навколо нас. Ви нас не чуєте. І не слухаєте.

— Ех, Хлєбников, Хлєбников, — похитав головою Панафідін. — Ви, мій колего, добрий фахівець, лікар, учений, пишаєтесь браком нашого взаєморозуміння і задоволені тим, що вас розуміє міліціонер, і при цьому не усвідомлюєте, що ваші стосунки безглузді й протиприродні, як груповий рентгенівський знімок!

— Чому ж бо? — знизав плечима Хлєбников. — Ми з Тихоновим теж колеги. Тільки з іншого ремесла, якого у вас нема.

— Цікаво знати, з якого?

— Ми з ним обидва — люди, — тихо й сумовито сказав Хлєбников.

Панафідін зареготав:

— До вашого чудового дуету міг би з успіхом приєднатися ще один великий фахівець у цій галузі — ваш друг і мій колишній співробітник Володя Лижин. Він теж завжди носився, мов курка з яйцем, зі своєю ідеєю — людина, людина, людина! Ану ж, душолюби, покажіть-но мені вдячне людство, вишикуване з передачами в чергу перед палатою Лижина? Запросіть уже й мене, будь ласка, на всесвітній консиліум лікарів, які зібралися біля ліжка Лижина…

— Ви, Панафідін, похмурий і злий цинік, — сказав я. — І не такий уже й розумний, як це може спершу видатись…

Глузливо усміхаючись, Панафідін запитав:

— А чому це, дозвольте поцікавитись, я перестав вам здаватися таким розумним?

— Тому що у вас була курка, яка несла золоті яйця. Але вам одного разу захотілося їсти, а терпіти голоду ви не могли й не хотіли, і тоді ви зварили із своєї курки бульйон. І в кожній жадібно вихлебтаній тарілці потонули ваші мрії й розчинилася казка вашого осяйного завтра.

— Можливо, можливо, — швидко закипав Панафідін, і я раптом побачив, що він тримається останнім зусиллям волі, що він на грані істерики. — Ви мені всі набридли — моралісти, бовдури, дилетанти. Ви ж самі жити не вмієте, а ще інших кортить учити.

— А ви жити вмієте? — спитав я.

— Так-так! Я — вмію. Я знаю, як треба жити, і я знаю, навіщо…

— І як я; е треба жити? — поцікавився Хлєбников.

— Ви, Хлєбников, як, зрештою, і ваш друг Лижин, все одно так жити не зможете. У вас немає внутрішньої впевненості. Ви не можете зрозуміти, як це я завжди