Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

"А чому вивантажили так бурхливо людей?" – похмуро питає поважного вже віку ґенерал. – "Вечеряти", – відповідаю, не моргнувши оком, – "годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не бачилися"...

Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається по вояцьки та каже: "Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і паротяги подають". Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших ешелонів і коло одного їхав "Партизан", очевидячки теж "вечеряти". "Їдьте", каже посміхаючись генерал, "все одно піймають вас на півдні німці та ще пруссаки". – "А на півдні вже пруссаки?" – питаю, – "в Олександрівську?" – "Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з ними також з 300 років не бачилися?" – "Ні", – кажу, – "ще більше як 300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше"... "Ну, так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають".

– "Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо наказу виконати".

– "Навпаки", – каже ґенерал, – "тут ваша піхота зі своїм виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут цих ваших земляків". – "А тепер це тяжче?" – "Звичайно, тяжче. Ну, так щасливо!"

Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду до Синельникова.

У Синельникові годі було думати про офіційне організовання маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія ґенерала Коша.

Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли по стаціях лише малі стійки.

Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б'ються під Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.

Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці, де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під'їздів.

Вивантажені сотні, зв'язкову не виключаючи, йдуть праворуч від шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі, але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось зійдуться з далеко від'їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить гайдамака: "Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи починати з ними бій, чи ні?"... Нічогісенько не розумію. Але за тою стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та в шеломах, яка йде до наших і з першими не б'ється...

Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.

Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас. Питаю старшин – хто вони – відповідають, що "Добровольці" з румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському Корпусі. "Тоня, ти, чи не ти?" – Цей дивиться – пізнає: – "А, Всеволод! що в тебе за одяг?" – "Української кінноти. – А ви що за одні?" – "Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два від тебе старший, теж Киянин". "А з нами б'єтесь?" – "Ні, наказу не маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями". – "А ви з ким?"... – "Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо".

Тут в розмову вмішується німець і увічливо з'ясовує, що цей російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не сподівались побачити тутки українські частини.

Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую наказ: "Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати".

На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики, обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з притиском конкретизую: "значиться б'ємося лише з червоними російськими частинами, а з білими ні?"... "Ну, це вже знаєте німецька політика, нам до неї зась", – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: "Ну, а весь наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі австро-німецького командування – чия політика?". Але що там питати: направду зась.

Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя, чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як