Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Власник садомазохістського кубла сперся на одне із билець трону, і знову пролунав дзенькіт, ніби дві пляшки вдарилися одна об одну.

Волокін, відступаючи до дверей, бачив, як ця сцена мерехтить перед ним крізь чорну вуаль.

— Ви думаєте, моє навчання не залишило на мені жодного сліду? Біль давно живе в мені, друзі. А отже, я маю від нього імунітет.

Волокін дійшов до дверей. Він відчував у повітрі наближення вибуху, зловісного спалаху.

— Мілош не боїться болю. Мілош — це біль.

Одним порухом він розгорнув поли чорного плаща.

На його голих і жирних грудях було приліплено безліч банок, на старовинний взірець. Скляні кулі присмокталися йому до шкіри, і в кожній із них причаївся своєрідний кошмар — п’явка, скорпіон, павук-птахоїд, шершень… Легіон страховищ, які вийшли просто з білої гарячки, пожирав його почервонілу й закривавлену плоть…

54

— Алло?

— Це Волокін.

— Хто?

— Седрик Волокін.

Телефон продзвонив дванадцять разів, перш ніж на другому кінці лінії підняли слухавку. О четвертій ранку так воно й мало бути. І запала мовчанка, ніби наповнена ватою, огорнута темрявою і сном.

— Хай тобі чорт… — озвався нарешті голос. — У тебе з головою все гаразд? Ти бачив, котра година?

— У мене розслідування.

— А яке мені діло до твого розслідування?

— Мені треба поговорити з тобою.

— Про що, Бога ради?

— Про секти у Франції.

— Це, мабуть, може почекати до завтра, хіба ні?

— Завтра вже настало.

Знову пауза. Волокін подивився підбадьорливим поглядом на Каздана, так ніби той вовтузився біля сейфа і вже втратив надію його відкрити.

— А де ти є?

— Під дверима твого будинку.

— Щось не віриться.

Настав час завдати останнього удару.

— Ти мій боржник, Мішелю. Не забувай.

Співрозмовник на другому кінці лінії глибоко зітхнув, потім сказав:

— Я відчиню вам. Але не здіймайте галасу, бо тут усі сплять.

Волокін вимкнув мобільник Каздана, підключений до гучномовця. Він уже готувався вийти з машини, коли вірменин сказав:

— Стривай. Я хочу знати, де я є. Хто він, цей чоловік?

— Мішель Дальамбро. Хлопець зі Служби держбезпеки. Він працював у дослідницькій групі, яка в дев’яностих роках здійснювала перепис секти. Сьогодні він належить до іншої групи, яка називається «Місія боротьби із сектантськими відхиленнями». Він дуже добре обізнаний із цією темою.

— А чому ти сказав, що він твій боржник?

— Це довга історія.

— Поки він знайде пантофлі, ти міг би мені коротко її розповісти.

Волокін набрав у груди повітря. Дати, факти — усе в дуже стислому викладі:

— Це було 2003 року. Хлопці зі Служби держбезпеки взяли під пильний нагляд одну громаду. Вона не була справжньою сектою. То був такий собі центр розумово відсталих дітей, в Ентоні. Вони практикували досить химерні звичаї. На жаргоні Служби такі групи називають «знахарськими». Керівники вимагали від батьків значні суми грошей, і їхня практика здавалася не дуже чистою.

— І що ж там сталося?

— Дальамбро провадив розслідування. Він допитав директора й написав дуже переконливий звіт. Згідно з ним ті хлопці були білими як сніг.

— І це все?

— Ні. Через рік батьки написали скаргу. Їм не дозволяли забрати дітей. Досьє надіслали нам, у Бригаду захисту малолітніх. Я поїхав до центру й допитав директора. Застосувавши свій метод. Той у всьому зізнався.

— І що ж там було?

— Він садовив тих розумово відсталих дітей по-двоє, по-троє у машину і возив їх на прогулянку до паркінгів. Там їх ґвалтував. Примушував його пестити. Знімав їх на кіноплівку. Якби Дальамбро вчасно зрозумів, куди вітер віє, то збавив би малих від цілого року страждань.

— Кожен може помилитися.

— Саме тому я порвав його звіт. Ніхто в судовій поліції не довідався, якого Дальамбро дав маху. Від того дня він мій боржник. Коли я не знаю, де мені спати, він запрошує мене до себе. Я знаю, що в нього завжди знайдеться для мене тарілка з гарячою стравою.

Каздан відчинив дверцята, широко усміхаючись.

— І справді, ти маєш велику родину.

Волокін поглянув на будинок.

— Сподіваюся, це той самий. Вони тут усі однакові.

Мішель Дальамбро жив у стандартному селищі, на околицях Сержі, яке складалося з будинків, що нічим не відрізнялися між собою. На тлі ночі світляні кулі вуличних ліхтарів здавалися невеличкими місяцями. Будинки з червоними дахами, фасади яких були покриті білим тиньком, вишикувалися вздовж алей, тягнучись аж поки сягав зір, як іграшки на виробничому конвеєрі.

Цікаво, чи люди, які тут мешкали, теж зрештою починали жити, думати, їсти в один і той самий спосіб? Чи все якраз навпаки? Вони об’єднались і жили тут саме тому, що їхнє існування було однаковим? Каздан подумав про страшну секту, що складалася з безлічі людей, чиї мізки безперервно промивалися — лагідно, невидимо, безболісно. Це робилося через рекламу, телевізійні ігри, комерційні центри. У певному розумінні, клонування людства вже розпочалося. Смерть окремої людини тепер нічого не означала. Буття, у філософському значенні цього терміну, тривало понад індивідуальностями.

Волокін обережно постукав. Він, схоже, оговтався. Хоча минуло вже декілька годин, протягом яких він нічого не їв і жодного разу не