Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Гартман не мав анінайменшої пошани до генералів із Сантьяго. Анітрохи не цікавився і політичними катаклізмами, що відбувались у країні. Для нього був важливим лише погляд Бога, спрямований на нас. Лише наша боротьба з дияволом мала значення.

— Не бачу зв’язку.

— Одним із облич диявола був комунізм. Треба було рятувати заблудлих в’язнів. Примусити їх заговорити, звичайно ж, але також очистити їх. Катуючи їх, ми рятували їхні душі. Ми навчали їх, так би мовити, розмовляти з нашим Отцем. На жаль, дуже мало з них виживало. У лікарні відбувалося багато дивних речей, але нас туди не допускали. Лікарі застосовували там давній добрий досвід, набутий ними в концентраційних таборах.

Мілош зсунувся на своєму троні, й пролунав якийсь дивний дзенькіт. Волокін запитав себе, чи цей товстун не підкладає собі під зад скляні скалки.

— Скільки часу ти пробув у «Колонії»?

— Я жив там до кінця її золотого віку, до 1979 року.

— Ти катував людей у «Колонії»? Я хотів сказати: політичних в’язнів?

— Це входило до системи виховання агоге. Мені було сімнадцять років. Я пройшов навчання. Тепер настав час повертати борги. Так, я застосовував ті тортури, яких вимагали від мене. Без відповідного стану в душі. Дитина не має власних поглядів. Вона знає тільки те, чого її навчили. Поплічники Пол Пота в Камбоджі були дітьми. У Ліберії діти грали у футбол головами, які вони й зітнули.

Мілош з’єднав руки в жесті комічної молитви:

— Отче, прости їм, бо вони не відають, що творять!

— За яких обставин ти покинув «Колонію»?

— Я втік. Вони не переслідували мене. Там і без мене вистачало котів для шмагання. «Колонія» перетворилася на справжню фабрику тортур. І вони були певні, що я здохну в дорозі. Або буду заарештований військовими.

— І як тобі вдалося вибратися звідти?

— Я подався прямо на південь, до самого острова Чілое. Там прибився до рибалок, що плавали під австралійським прапором. Потрапивши до Землі Аделаїди, відразу поплив до Європи.

— І що ти робив потім?

— Зайнявся проституцією. Я зрозумів, що на стражданні можна робити бізнес. Спочатку відкрив заклад у Лондоні. Потім — у Парижі. І домігся, що моя маленька справа процвітає.

Волокін спробував повернутися до суті:

— Ми вважаємо, що голоси дітей — один із ключів до вбивства Ґетца. Можливо, головний мотив. А що думаєш про це ти?

— Гартман досліджував людський голос, але він забрав цю таємницю із собою в могилу.

Каздан несподівано запитав роздратованим голосом:

— Святий Боже, але що він шукав?

— Ніхто про це ніколи нічого не знав. Коли я жив у «Колонії», ходили чутки… Казали, ніби Гартман зробив якесь відкриття в добу концентраційних таборів. Щодо голосу. Я не знаю, про що йшлося. У нього були магнітофонні записи з того періоду. Він також записував на плівку наші сеанси тортур. Він замикався на цілі дні, щоб прослуховувати ті зойки.

Мілош трохи помовчав, потім знову заговорив, уже тихішим голосом:

— Я нічого не знаю про ваше розслідування. Я не знаю, що ви шукаєте. Але якщо до цього причетна «Колонія», то причетний і цей секрет. Відкриття Гартмана існувало. Воно заражало всіх тих, хто наближався до нього. Це таємниця, яка може вбити і спричинити ланцюгову реакцію. Навіть сьогодні.

— Ти говориш про секту в теперішньому часі?

Лисий удавано посміхнувся товстими губами.

— Схоже, ви топчетеся на місці, друзі мої.

— Якщо тобі щось відомо, то саме час сказати про це.

— Секта ніколи не розпадалася. «Асунсьйон» існує й досі.

— Де?

— Ходять чутки про Парагвай. Про якийсь острів у Карибському морі. Про Канаду. Але, як на мене, правдивою є гіпотеза, яка здається найдурнішою з усіх.

— Яка гіпотеза?

— Гартман і його кліка отаборились у Європі. Тут, у Франції, якщо бути точним. Зрештою, ваша чудова країна — це земля терпимості, чи не так?

Волокін глянув на Каздана: він прочитав у його очах той самий приголомшений подив, який відчув і сам. Таке твердження несподівано висвітлило багато аспектів їхньої справи.

— А що ти знаєш про їхнє переселення?

— Нічого не знаю. І нічого не хочу знати. Але ця думка не здається мені абсурдною. Сотні сект живуть і процвітають у Франції. То чому б не жити тут і «Колонії»?

— А хто нею може правити?

— Король мертвий. Хай живе король! Дух Гартмана правитиме нею завжди. Серед його «міністрів» неминуче мав знайтися такий, хто під тиском обставин просто не міг не взяти керування на себе.

Волокін замислився. Секта, заснована на злі й покаранні. Спільнота, що катує дітей і живе за дуже дивними правилами. Він би, безперечно, почув про неї, працюючи в Бригаді захисту малолітніх.

Напад гострої нудоти урвав його думки. Він почувався так погано, що не міг стояти на ногах. М’язи затерпли. Груди здавило так, аж затріщали ребра. Ломка? У нього залишилося тільки одне бажання: негайно закінчити допит.

— Ти не можеш дати нам якогось знаку, за яким ми знайшли б «Колонію»? — запитав Каздан.

— Ні, не можу. І ви її не знайдете. Якщо секта у Франції, то, повірте мені, вона невидима.

Волокін рушив до дверей: йому треба було негайно вийти. Каздан, схоже, зрозумів його проблему. Він відступив на крок і поставив товстунові провокаційне запитання:

— Ти досі їх боїшся, правда ж?

— Боюся? Мілош нікого не боїться. Йому ніхто вже не завдасть шкоди. Це неможливо.