Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Вам давали вогнепальну зброю?

— «Колонія» мала цілий арсенал зброї. Вона була задумана як фортеця. Ніхто не міг наблизитися до неї. Протягом років я був свідком того, як розвивалися технічні винаходи в галузі безпеки. Гартман був щодо цього параноїком. Він постійно чекав нападу на свою фортецю. Не кажучи вже про те, що кожного ранку, кожного вечора він нам погрожував Апокаліпсисом. То було життя божевільних.

Росіянин спробував уявити собі голгофу дітей, які були всіма покинуті, постійно терпіли покарання і жили у світі, де маячня одного чоловіка становила закон для всіх. Сама думка про це робила його фізично хворим. З ним завжди відбувалося одне й те саме.

Думка про страждання дітей доторкалася до якоїсь надто чутливої струни, глибоко прихованої в ньому. До вразливого місця, куди він ніколи не наважувався проникнути.

— Розкажи нам про покарання.

— Ця розповідь не для вразливих сердець.

— Ти ж не примушуватимеш нас це терпіти. Ти розкажеш про те, що доводилося терпіти вам.

— Не сьогодні. Не псуймо чудову ніч перед Різдвом.

— Ми пройшли крізь твоє кубло. Це був непоганий вступ…

— Моє кубло — клоунада. А ти просиш мене розповісти про справжнє страждання.

— І яка ж між ними різниця?

— Страх. Тут усі прикидаються. Кожен знає, що досить йому підняти руку, й біль одразу припиниться. Справжні муки починаються тоді, коли їм не видно кінця, коли він залежить лише від волі ката. Ось тоді можна говорити і про страждання.

— Ти це пережив?

— Ми всі це пережили, у «Колонії».

Волокін не наполягав. Він обрав обхідну дорогу.

— Ті покарання призначалися з якої причини?

— Нас карали за наші провини та помилки, але не тільки. Знущання могло початися без видимої причини. Просто так і цілком несподівано. Посеред білого дня, під ясним сонцем. Коли завгодно. Іноді, коли ми поверталися з поля, несподівано з’являвся Гартман і хапав котрогось із нас. Без жодного слова він відводив його в підземелля головної ферми. Ми знали, що нас чекає. Трюки його власного винаходу, що включали зондування, ін’єкції, застосування хімікатів. Гартман вважав себе дослідником. Ученим. Звісно, в тих дослідах завжди була присутня духовна складова. Ми мусили визнавати свої провини. Благати прощення й помилування. Від нас навіть вимагалося, щоб наприкінці покарання ми цілували йому руку. Dios en cielo, yo en la tierra.[73] Він був нашим єдиним богом на цьому земному світі.

Каздан не втримався, щоб не кинути:

— Катувати малих дітей — це не по-християнському.

Мілош зареготав.

— Друзі, ви не зрозуміли філософію Ганса Вернера Гартмана! На його думку, не було нічого більш християнського, аніж ті страждання. Ви хіба ніколи не чули про умертвіння плоті, про самокатування? Гадаю, невеличкий курс теології не завдасть вам шкоди. Тож послухайте мене, любі мої, бо сьогодні ввечері я в ударі… Щоб досягти чистоти, потрібна молитва, це не підлягає сумніву. Але насамперед — страждання. Покарання діє як засіб очищення. Воно дає змогу зішкребти з людини бруд. Це ключ до будь-якої духовної віри. Спалити зло, яке ми в собі носимо. Знищити нашу земну частину. Плотську частину. Аж поки наша душа стане чистою і вільною. Дозвольте пояснити вам цю особливу алхімію. Своєрідний, так би мовити, парадокс. Бо людині треба звільнитися від власного тіла, але водночас це тіло є засобом, знаряддям пізнання… У міру того як твоє тіло терпить біль, ти налагоджуєш діалог із Богом. Ти стаєш мучеником. Ти стаєш обраним. Звільненим від себе й світу. Extra mundum factus…[74]

Волокін запитально глянув на Каздана. «Кіт із дев’ятьма хвостами» був останнім місцем у світі, де він сподівався прослухати урок теології. Мілош провадив:

— Не дивіться так, друзі. Я розповідаю про дуже конкретні відчуття. Ви ніколи не помічали, що коли вам хочеться їсти, ваша совість загострюється? Ви підіймаєтеся вгору на щабель розвиненішої совісті. Гартман, певно, пережив цей досвід у повоєнному Берліні. Коли він перебував у стані містичної кризи, голод підсилював його видіння, його одкровення… Він знайшов власну дорогу: дорогу молитви, посту, умертвіння плоті… Такі випробування відкривають вам душу, друзі. Дух удосконалюється, загострюється і стає спроможний побачити Бога. Буддисти називають це пробудженням. Суфії-мусульмани практикували цей досвід протягом століть. Але серед християн ця дорога втілена в конкретному образі. В образі Христа. Месія прийшов на Землю в людському тілі. Він страждав фізично, щоб віднайти дорогу до Свого Отця. Його страждання було дорогою. Він показує нам дорогу. В «Асунсьйоні» наслідування Христа стало дуже конкретним. Гартман звертався насамперед до дітей. Тому він застосовував дуже переконливі приклади. Під час сеансів шмагання він користувався спеціальним деревом. Деревом, із гілля якого колись був сплетений вінець Христа. У такий спосіб діти, страждаючи, могли ототожнювати себе з Ісусом. Як звичайна дитина ототожнює себе з телевізійним героєм, коли вдягає маскарадний костюм.

Волокін і Каздан переглянулися. Якщо вони досі хотіли знайти зв’язок між минулим і сучасним, між «Колонією» і сьогоднішніми вбивствами, то тепер вони його знайшли. Клятий вузол, затягнутий навколо акації в Ботанічному саду…

Мілош додав із лагідними нотками в голосі:

— А знаєте, ті страждання не були марними. Ми взяли на себе космічну місію. Якщо Христос прийшов на Землю страждати, то він зробив це для того, щоб спокутувати наші гріхи. Ось у чому полягає роль страждання. Воно очищає Землю! Саме це ми й робили в «Колонії». Ми спокутували через свої муки гріхи людські. В очах Гартмана наша спільнота була абсолютно необхідною. Ми були концентрацією віри та болю, вогнищем, яке відновлювало рівновагу на своєму рівні, у світі грішників…

Волокін утрутився в розмову. Він хотів повернутися до речей конкретніших:

— Ця теорія не пояснює нам, чому 1973 року «Колонія» стала центром тортур, де катували політичних в’язнів.