Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Волокін засунув вказівний палець під комір сорочки. Послабив краватку. Задуха була нестерпною. Важка й чорна маса Мілоша підсилювала гнітючість місця.

— На твою думку, хто б його міг убити?

— Цей чоловік прожив довге й неспокійне життя. Мотив треба шукати десь у його минулому.

— Ми теж так думаємо.

— Тому ви й розпитуєте про Гартмана?

— Нам стало відомо, що ти жив у «Колонії Асунсьйон». Це правда?

— Хто вам сказав?

— Генерал Лабрюйєр.

— Ще один мій добрий клієнт. А я думав, він давно мертвий.　

— Так воно і є, в певному розумінні.

Волокін шукав слова, щоб сформулювати запитання, але Мілош перший розтулив губи, товсті, як у жирної риби:

— Найліпше буде, якщо я розповім вам усю історію.

Росіянин роззирнувся довкола. Жодного стільця, жодного місця, де можна було б сісти. Ті, хто приходив із візитом до хазяїна притулку садомазохістів, певно, приповзали сюди навкарачки із собачим ремінцем на шиї. Волокін засунув руки до кишень. Каздан досі стояв нерухомий. Він здавався геть приголомшений.

— Мене взяли до «Колонії» в 1968 році. Я мав тоді десять років. Народився в маленькому селі, біля Темуко, в передгір’ях Кордильєр. Гартман пропонував їжу та школу всім, хто виявляв бажання працювати на його полях, у рудниках і співати в хорі. Він навчав нас німецьких звичаїв, музики, німецької мови…

— А яким було життя в «Колонії»?

— Специфічним, приятелю. Дуже специфічним. По-перше, час там зупинився на рівні тридцятих років. Я говорю про головну групу. Не про іноземців, якими були там ми. Жінки носили довгі коси і традиційні сукні. Чоловіки ходили в коротких шкіряних штанях. Вони уявляли, що живуть у своєму фатерлянді.

— Якою мовою вони спілкувалися?

— З нами іспанською. Між собою — німецькою. Wie sie befehlen, mein Herr![71] Але зважте: «Колонія» не була нацистською сектою. Аж ніяк. Вона радше мала вигляд однієї великої родини. Але я добре пам’ятаю, що прапори і штандарти майоріли скрізь. На них був досить дивний знак: нахилений, розтягнутий силует, схожий на нацистського орла. То була наче тінь ідеалу, який давив на всіх нас. Водночас і християнський, і зловісний.

— Певно, там були суворі правила.

— То не була школа сміху, звичайно ж. Матеріально «Колонія» була повністю незалежною. Там виробляли все, крім солі та кави. Чоловікам і жінкам заборонялися будь-які контакти між собою. Гартман і лише Гартман визначав пари для шлюбів. Навіть одружившись, вони не мали права бачитися вдень. А іноді й уночі. Рівень народжуваності суворо контролювався. На полях, у шахтах було заборонено розмовляти, насвистувати або сміятися. Охоронці й собаки пильно за нами стежили. Якби я став перераховувати всі заборони, то не вистачило б і завтрашнього дня…

— Усе-таки назви нам декілька правил. Бодай деякі з них.

— Гартман дивився на сучасну цивілізацію як на джерело розбещеності. Нам було заборонено навіть доторкатися до деяких матеріалів, таких як пластмаса, нержавіюча сталь, нейлон. Не дозволялося також споживати деякі харчові продукти або пити певні трунки — кока-колу наприклад. Заборонялися й деякі жести — приміром, потиск рук. Такі контакти вважалися брудними. Гартман намагався домогтись, щоб наше існування було абсолютно чистим.

— Користуватися сучасними машинами також було заборонено?

— Ні. Гартман був не такий дурний. Застосування електрики, тракторів — усе це було дозволено. Німець мав чимало землі, яку треба було обробляти, й він знав, як за це братися. Насправді там були дві зони. Чиста зона, без електрики й без будь-яких джерел забруднення — там виховувалися діти. І зона електрична, до якої входили лікарня, їдальня й усі сільськогосподарські угіддя.

— Їхнє життя було близьким до життя амішів,[72] чи не так?

— Усередині вісімдесятих років один журналіст із газети «Насьйон» наважився написати статтю про Comunidad. Він назвав її «Аміші зла». Потім цей заголовок запозичив і німецький журнал «Штерн». Назва була, можна сказати, влучною. Але річ у тому, що Гартман не наслідував жодного попередника. Він застосовував певну практику синкретизму, засновану на дуже міцному християнському союзі, куди домішувалися поняття анабаптизму, методизму і навіть буддизму. Думаю, він здійснив подорож у Тибет…

— Коли ти став членом секти?

— Дуже скоро. Завдяки голосу. Я мав хист до співу. Схоже, це давало мені шанс, але насправді все було не так. Це було навіть небезпечно.

— Небезпечно?

— У світі Гартмана за фальшиві ноти доводилося платити дорого.

— Хто керував хором? Вільгельм Ґетц?

— У ту пору диригентом був він, так. Згодом були й інші…

— Це він вас карав за фальшиві ноти?

— Іноді. Але Ґетц був досить добрий чоловік. Він мав над собою наглядачів, які й розподіляли покарання.

— Як ви жили? Поза роботою на полях та співом у хорі?

— Ми жили громадою. Разом їли. Разом працювали. Разом спали. Про родину в її традиційному розумінні не було мови. Гартман застосовував настанову, яку Бог дав Авраамові: «Відокремся від своєї країни і своєї родини». Нашим єдиним домашнім вогнищем була «Колонія», до певної міри нам було там затишно й тепло. Справи стали ускладнюватися пізніше.

— Пізніше?

— Коли ми досягали статевої зрілості і втрачали ангельський голос, нас переводили на систему виховання агоге.

Це слово пробудило у Волокіна якісь туманні спогади.

— А що це таке? — запитав він.

— Грецьке слово, яким називали традицію, що існувала у Спарті. В античну добу дітей цієї країни по досягненні певного віку забирали від батьків, щоб прилучити до практики війни. Те саме відбувалося й у «Колонії». Нас навчали рукопашного бою. Уміння володіти зброєю. Випробовували нашу витривалість.