Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан подумки сподівався, що вода тут забарвлена в червоний колір лише від неонових ламп, які горіли на стелі. Він подумав, що тут має плавати та розчинятись у воді не так кров, як сперма, сеча та лайно, бридкі рештки якого забивали запах насиченої жавелем води. Тут усе відбувалося так, ніби з усіх людських труб повилітали клапани. Плюючись фекаліями та бридким смородом, отвори людського тіла ніби нагадували, що втіха бризкає з них і більше нізвідки.

Плавці-наглядачі у плавках, каптурах і шкіряних жилетах із металевими комірами стежили за купальниками. Каздан спробував придивитися до облич людей, які плавали. До їхніх очей. Ротів. Він запитував себе, чи ті люди бачилися раніше? Чи розмовляли вони між собою, перед тим як кинутись у цю битву? Ті клубки плоті спліталися заради втіхи, а проте не можна було не бачити в нуртуванні їхніх тіл трагедію. Присмак смерті.

Магнітофонна плівка, яку тут прокручували, була поемою. Крики, жалібні зойки, стогін — до яких домішувався брязкіт неометалу, музика дискотеки. Усе це створювало глухий, божевільний ритм, що нагадував удари молотком на римських галерах. Ця аналогія підсилювалася ще й тим, що плавучі наглядачі тримали в руках батоги, якими раз у раз виляскували, щоб підбадьорити «Галерників».

— Прокляття, — промурмотів Каздан, — що тут коїться?

Він запитав це здушеним голосом, обернувшись до Волокіна. Хлопець здавався ще більше хворим. Провідник обернувся до них, дуже радий, що йому вдалося приголомшити цих двох нахабних лягавих.

— Ми прийшли, — сказав він голосом папуги.

53

— Заходьте, друзі. Бачу, що різдвяний вечір не існує для великих людей.

Волокін відчув полегкість, увійшовши до кабінету Мілоша. Під час їхнього переходу через лабіринти цього кубла йому стало зовсім недобре. Ця тривога вже не мала нічого спільного з наближенням до наркотику, вона пояснювалася іншим прихованим шаром його особистості. Видіння тортур та збочених сексуальних актів розворушили в ньому глибини, щільно присипані піском. У ті глибини йому ніколи не щастило заглянути. Там завжди зяяла чорна діра… Він відчував лише її симптоми. Зовнішні знаки, що завжди віддаляли його від джерела… Невроз — це наркотик для людини, яка ніколи не приймає наркотиків…

Росіянин провів долонею по обличчю і спробував зосередитися. Він ніколи не заходив до цієї кімнати. Необтиньковані стіни, обтягнуті білим вінілом. Підлога, застелена червоним лінолеумом, покрита ще якимось прозорим матеріалом, так ніби тут збиралися пристукнути їх обох, а потім загорнути їхні тіла в пластик.

У глибині кімнати сидів Мілош на троні з темного дерева, що стояв на постаменті заввишки з метр. Його масивне тіло було загорнуте в чорний плащ. Із цієї задрапованої в чорне купи визирала тільки голова, зовсім лиса, без брів, на обличчі якої можна було розгледіти риси мирно налаштованого бульдога. Схрещення вампіра з шарпеєм. Над його блідим черепом вивищувалася спинка трону, оздоблена езотеричним різьбленням, довершуючи образ шефа садомазохістського кубла. Мілош підняв руку. Зі схожими на сосиски пальцями вона здавалася дуже легенькою:

— Не зважайте на декорації. Мої клієнти люблять усілякі перебільшення…

Волокін наблизився до нього, посміхаючись. Він знову був спокійний.

— Привіт, Мілоше. Чудовий Святий вечір ти нам запропонував.

— Кожен вечір тут має іншу тему. Як і завжди.

Волокін обернувся до Каздана, що здавався ошелешений, потім знову звернувся до власника закладу:

— Ми з колегою були неабияк здивовані. Яка ж тема сьогоднішнього вечора?

— «Вороги Різдва». Малим дітям про це ніколи не кажуть.

Мілош засміявся досить дзвінким сміхом. Його голос, його слова, його сміх, здавалося, вилітали з глибокої печери. Іспанський акцент лише підсилював ці низькі модуляції.

— Дозволь відрекомендувати тобі Ліонеля Каздана, майора з Бригади кримінальних розслідувань. Ми саме здійснюємо велике розслідування і…

— Друзі, в мене відчуття, що ви принесли солодку вишню на мій пиріг…

— Яку вишню? На який пиріг?

Страховисько підняло обидві руки, сховані в широких рукавах у манері диявольського Ґендальфа: [70]

— Якщо я вгадав правильно, то ви прийшли поговорити про моє щасливе дитинство.

— Ми хочемо, щоб ти розповів про Ганса Вернера Гартмана.

Мілош з’єднав руки в молитовному жесті, потім замахав ними, ніби збирався викинути на стіл гральні кості.

— Ціла епоха!

— Я радий, що ти це так сприймаєш. Ти звільняєш нас від необхідності погрожувати тобі.

— Ніхто не може погрожувати Мілошу. Якщо Мілош захоче говорити, він говоритиме, ото й усе.

— Дуже добре, хлопче. Тоді ми слухаємо тебе.

— А ти певен, що ти нічого не забув?

Волокін подумав про гроші. Але менторський тон аж ніяк не личив дрібному поліційному інформаторові.

— Якщо хочеш, щоб я заговорив, — провадив ґуру, — то маєш спершу пояснити мені дещо. Ти маєш про все розповісти Мілошу. Навіщо вам це розслідування? Адже труп Ганса Вернера Гартмана, либонь, гниє в землі вже протягом століть.

— Вільгельм Ґетц, — сказав росіянин. — Це ім’я тобі щось нагадує?

— Звичайно. Вірний цуцик Гартмана. Диригент небесних голосів.

— Ти знав його… особисто?

— Чоловіче, я співав під його диригентською паличкою. У всіх розуміннях.

— Ти знав, що він живе в Парижі?

— Звісно, знав.

— Чому?

— Він належить до мого клубу. — Мілош посміхнувся. — Справедливий перерозподіл ролей. У Парижі вже він співав під моїм керівництвом. Фанатичний любитель болю.

— Ґетца вбито чотири дні тому.

Жодної реакції, потім іронічне побажання:

— Нехай диявол прийме