Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

От і все.

Якщо будь-яку історію, навіть найщасливішу, розповісти до кінця, вона закінчиться смертю. Думка не моя, але вірна. Може тому, може, ще чомусь – це останній запис.

Отже, навіщо я пишу? Писав.

Бажання бути зрозумілим?

Прощеним?

Виправданим?

Чи знайде хтось ці записи, або ж вони поділять долю тисяч загублених навіки записок, спогадів, книг, віршів, словом, усього того, чим людство, і не тільки людство, звикло заповнювати папір.

Чи шкодую я про свій вчинок? Повторив би його, знаючи про наслідки?

Що зараз міркувати.

Янісці захоплюють планету за планетою. Хтось здається без бою, добровільно стаючи частиною зростаючої імперії. Якісь планетні гарнізони чинять слабкий опір. Їхня імперія росте, наша Співдружність тане.

А люди… люди громлять телепатів, розлючено, фанатично, боячись не встигнути, ніби перед інопланетною експансією у них не залишилося інших справ.

Ще б пак – вони, ми винні. А винних слід карати, доки не пізно. Кому, як не кату розуміти це.

Мені слід було спочатку поговорити з Віктором Бразінським, а потім транслювати нашу розмову по всіх частотах. Або не транслювати. Я надто часто забирав життя і був засліплений бажанням урятувати його. Що ж – кати теж люди.

Врятував.

І занапастив багатьох. Можливо, цілком можливо більше, ніж загинуло б у тій злощасній сонячній бурі. І звичайно багато більше телепатів. Моїх сестер і братів!

Хтось із військових, перед тим, як здатися Янісу, віддав наказ. І один із супутників – як я й підозрював, він не був охоронним – пустив ракети.

Кінець. Каер Морхена – притулку та будинку телепатів більше немає. Загинули всі, хто був на той момент на планеті. В основному кати, що пішли від справ, і діти, що навчалися.

На війні немає невинних. Усі ми винні більшою чи меншою мірою.

А найбільше – я.

Я зрадив свій вид, але не народ, я зрадив Батьківщину, але не країну, хоча країні, зрештою, стало лише гірше.

Добрими намірами вимощена дорога в одне не дуже приємне місце. Місце, де вже чекають на мене.

Я не прошу пробачення, бо його немає для подібних до мене.

Доведеться жити із цим. На щастя – недовго, бо стихія телепатичних бунтів вирує на всю силу.

Сподіваюся, дуже сподіваюся, що нове суспільство, яке неминуче прийде на зміну цьому, буде готове прийняти телепатів.

Дуже сподіваюся, з нас більше не робитимуть катів.

***

Шановний Читач, ось і добігає кінця цей твір. Якщо ти, Читач, дійшов до цієї глави, маю надію, історія, яку я придумав, певною мірою зачепила тебе. Якщо так, то я дуже радий. Перш ніж ти перейдеш до останьої глави, до тебе є прохання. Якщо історія хоч трохи сподобалась, після того, як дочитаєш роман до кінця, напиши коментар на сторінці твору, хоч пару слів. По-перше, мені, як автору, буде приємно, а по-друге це допомогає просуванню твору на сайті, а отже - ще більше людей зможе побачити, та прочитати його. Все, дякую заздалегідь, не стану більше відволікати.