Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Добре, що вони встигли втекти на відносно безпечну відстань, бо, перебуваючи над бункером, шансів вижити вже не було б.

Якийсь час ніхто не наважувався ворушитися, лише коли інтервали між осколками, що прилітали, збільшилися, Данило ризикнув підняти голову. Перед собою він побачив Менгеле, що прикривав своїм тілом Поліну.

Дивлячись на таке, Данило почав проклинати себе за безвідповідальність, за те, що не зміг допомогти сестрі, за те, що його не було поруч. Але була людина, яка повністю суперечила думці, що колись склалася про неї. У такий небезпечний момент, не думаючи про себе, новий директор прикрив абсолютно чужу дитину. Ймовірно, її життя щось значило для нього.

За такими думками Данила застав різкий головний біль, що порівнювався з десятком спиць, які пронизали череп. Тривало це лише якусь мить, але при одному спогаді можна було збожеволіти.

Коли вибухи й гуркіт стихли, всі почали підійматися. Тільки Менгеле не зрушив із місця. Випустив Поліну і скорчився від болю. Ще під час вибуху йому в ногу прилетів осколок заліза, на який він тільки зараз звернув увагу. Розібратися з пораненням і встати йому допоміг Олександр.

– Йдемо, – скомандував Анатолій Геннадійович і, накульгуючи, попрямував у бік дороги.

Інші невпевнено пленталися слідом, незабаром зовсім відстали. І хоч люди Менгеле пропонували підвезти їх на машині, всі відмовилися. Не вистачало ще їздити разом із директором школи, чия репутація була затьмарена підозрами та страхом. Однак сьогоднішня ситуація показала його з несподіваного боку. Він здавався стриманим, спокійним, і навіть адекватнішим за своїх підлеглих.

Віддаляючись від місця події, Поліна ризикнула обернутися. Там, де знаходився бункер, залишилося тільки перекопане поле, просочене запахом гару. Дим, що виривався з-під завалів, здіймався до неба, його, здавалося, було видно на десятки кілометрів навколо.