Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Вона мені не потрібна. Я гратиму шотландським. Сегура обернув дошку і сів.

— Чому б вам не скинути ремінь? Так буде зручніше.

Сегура поклав ремінь з кобурою біля ніг.

— Битимуся з вами без зброї,— пожартував він.

— Ваш пістолет заряджений?

— Звичайно. Адже мої вороги не чекатимуть, поки я його заряджу.

— Ви знайшли вбивцю Гассельбахера?

— Ще ні. Він не належить до кримінального світу.

— А Картер?

— Після того, що ви мені сказали, я, звичайно, перевірив його. Коли сталося вбивство, він був у доктора Брауна. А хіба ж можна не вірити президентові Європейського комерційного товариства?

— Отже, доктор Браун теж у вашому списку?

— Аякже. Ну, почнемо.

Кожний гравець знає, що шашкову дошку перетинає велика діагональ — уявна лінія оборони. Хто перший переступить цю лінію, той забезпечує собі ініціативу. Звідси й починається атака на супротивника. З образливою недбалістю Сегура обрав дебют «виклик» і впевнено посунув пляшечку віскі до центра дошки. Він не обдумував ходів і майже не дивився на дошку. Зате Уормолд довго вагався й міркував.

— А де ж Міллі? — спитав Сегура.

— Кудись пішла.

— А ваша чарівна секретарка?

— Вони пішли разом.

— От ви і вскочили,— мовив Сегура і, прорвавши Уормолдову оборону, зняв з дошки «Старого кравця».— Ну що ж, вип’ємо першу.— І вихилив пляшечку.

Уормолд пішов у відчайдушну контратаку й одразу ж втратив і «Старого лісника». Сегурине чоло вкрилося росинками поту; випивши пляшечку, він сказав:

— Ви надто ризикуєте, містере Уормолд. Слід було брати оцю. — Він ткнув пальцем у дошку.

— Ви можете взяти її за фук,— відповів Уормолд.

Сегура вперше завагався. Потім сказав:

— Ні. Краще ви беріть.

Віскі було незнайоме — якийсь «Кернгорм»; Уормолд обпік собі язика.

Деякий час вони грали дуже обережно, намагаючись не брати шашок.

— А Картер і досі в «Севіл-Білтморі»? — спитав Уормолд.

— Еге ж.

— Ви стежите за ним?

— Ні. А навіщо?

Уормолд тримався ближче до краю дошки, уникаючи зіткнення з фронтом супротивника, та це йому не вдавалося. Зробивши неправильний хід, він дав Сегурі змогу посунути свою шашку вперед і провести її в дамки.

— Прогавили,— сказав Сегура.

— Я ще можу зробити розмін.

— Але ж у мене дамка.

Сегура випив «Чотири троянди», а Уормолд зняв з протилежного кінця дошки пляшечку «Гейга».

— Який сьогодні душний вечір,— зауважив Сегура.

Він увінчав свою дамку паперовою короною. Уормолд сказав:

— Якщо я візьму її, то питиму дві пляшечки. У мене в буфеті лишилося про запас.

— Ви все передбачили.— В тоні Сегури Уормолдові почулося роздратування.

Він грав тепер надто обережно. Все важче було змусити його взяти пішака, і Уормолд збагнув нарешті хибність своєї тактики. Добрий гравець може перемогти, й не беручи шашок супротивника. Знявши ще одну Сегурину шашку, Уормолд попав у безвихідь. Далі ходити було нікуди.

Сегура втер з чола піт і сказав:

— От бачите, ви не можете виграти.

— Ви повинні дати мені право на реванш.

— Пшеничне надто міцне. Вісімдесят п’ять градусів.

— Давайте поміняємось.

Тепер Уормолд грав чорними — шотландським віскі. Випиті пляшечки — три пшеничного і три шотландського — він замінив на повні. Бажаючи затягнути гру, обрав «чотирнадцятий стародавній» дебют, бо знав, що єдина його надія — це змусити супротивника забути про обережність. Він знову підставив Сегурі шашку, але той не прийняв жертви. Здавалося, зрозумів, що справжній його супротивник — не Уормолд, а власна голова. Навіть оддав пішака без користі для себе, і Уормолдові довелося випити пляшечку «Гайрема Уокера». Уормолд усвідомлював, що його голова теж у небезпеці: суміш шотландського з пшеничним добре давалася взнаки.

— Дайте сигарету,— сказав він.

Сегура нахилився до нього з запальничкою, і Уормолд помітив, як тремтять йому руки. Запальничка не хотіла загорятися. Сегура грубо вилаявся. «Ще двійко пляшечок — і він готовий»,— подумав Уормолд.

Супротивник чинив запеклий опір; примусити його взяти шашку ставало дедалі важче. І, всупереч своєму бажанню, Уормолд явно почав вигравати. Випивши пляшечку «Гарпера», він пройшов у дамки й удавано зрадів:

— Кепські ваші справи, Сегуро. Краще здавайтеся.

Сегура похмуро глипнув на дошку. Очевидно, в ньому боролися два прагнення: будь-що перемогти і разом з тим лишитися тверезим; та лють іще дужче, ніж віскі, запаморочила йому голову.

— Це свинство, а не гра! — пробурчав він.

Тепер, коли у супротивника з’явилася всюдисуща дамка, годі було сподіватися на безкровну перемогу. Змушений віддати «Кентуккійську таверну», Сегура скипів:

— Хай їм чорт, цим клятим пляшкам,— усі різні! Гранчасте скло! Чи бачив хто коли-небудь такі от шашки?

Уормолдові теж голова йшла обертом від випитого віскі, але час перемоги — або поразки — настав.

Сегура сказав:

— Ви пішли моєю шашкою.

— Ні, це «Червона етикетка» — моя.

— Як же в чорта їх розрізнити?! Пляшки та й пляшки!..

— Ви сердитесь, бо програєте.

— Я ніколи не програю.

Тут Уормолд удав, що не помітив, і посунув свою дамку під удар. Спочатку він думав, що Сегура не побачив цього, а потім зрозумів, що той навмисне ухиляється од виграшу, боячись пити. Однак Сегурі дуже кортіло взяти цю дамку; адже тоді супротивникові — кінець. Його власний пішак пройде в дамки, і це призведе до остаточного розгрому супротивника. І все-таки Сегура вагався. Градуси віскі і вечірня духота зовсім розморили його: з обличчя струмів піт, в очах двоїлося.

— Що це ви робите? — спитав він.

— Де?

— Ви ж втратите дамку й програєте.

— Ет, чорт. Я й не помітив. Певне, вже п’яний.

— Це ви п’яний?

— Так, трішки.

— Я теж сп’янів. І ви це знаєте. Ви навмисне споюєте мене. А навіщо?

— Не меліть дурниць, Сегуро. Чого б то мені вас споювати? Облишмо цю гру, і хай буде нічия.

— А дзуськи! Не бажаю. Я знаю, навіщо ви мене споюєте. Ви хочете показати мені список... тобто... ви хочете, щоб я показав вам список...

— Який список?

— Усі ви в моїх руках. Де Міллі?

— Я ж вам казав — немає.

— Сьогодні я піду до начальника поліції. Кільце замикається.

— Навколо Картера?

— Хто такий Картер? — Він посварився на Уормолда пальцем.— Навколо вас... Хоча я знаю, що ви не шпигун. Ви