Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Приходив капітан Сегура,— сказав Уормолд.— Він просить твоєї руки.

— Він же старий! Більше ніколи не сяду до нього в машину.

— Зроби це ще раз — задля мене. Скажеш, що я хочу бачити його.

— Нащо?

— Хочу зіграти з ним у шашки. Завтра о десятій. Вам з Беатрісою треба кудись піти, щоб нам не заважати.

— А він не буде до мене чіплятися?

— Ні. Скажи, хай прийде, мені треба з ним поговорити. І хай принесе свій список. Він знає який.

— А потім?..

— Потім ми поїдемо додому. В Англію.

Лишившись удвох з Беатрісою, він сказав:

— Ну от. Нашій конторі кінець.

— Що ви маєте на увазі?

— Можливо, нам пощастить піти на дно з честю — якщо я добуду список таємних агентів на Кубі.

— Включаючи й нас?

— О ні. Ми ж з вами нічого не діяли.

— Не розумію.

— У мене не було агентів, Беатрісо. Жодного. Даремно вони вбили Гассельбахера. В горах Орієнте нема ніяких військових споруд.

Як це було схоже на Беатрісу: вона навіть не здивувалася. Те, що він повідомив, було для неї лише фактом, який слід зареєструвати. Оцінку цьому фактові нехай дає головне управління у Лондоні.

Уормолд додав:

— Звичайно, ваш обов’язок — негайно доповісти про все Лондону, та я просив би вас зачекати до післязавтра. Можливо, ми дамо їм цінні відомості.

— Якщо тільки ви будете живі.

— Я неодмінно буду живий.

— Що ви замишляєте?

— У Сегури є список усіх іноземних агентів.

— Ні, ви маєте на оці щось інше. Та коли вас уб’ють...— У голосі її почувся гнів.— А втім, de mortuis...[121]

— Коли зі мною що-небудь станеться, я не хотів би, щоб ви дізналися з отих брехливих карток, який я був шахрай.

— Рауль?.. Адже він мав існувати!

— Бідолаха. Ото, мабуть, дивувався, що це з ним діється. Надумав трохи покататись, як завжди. Мабуть, і хильнув трохи — теж як завжди... Гадаю, саме так воно й було.

— Але ж він існував!

— Треба ж було назвати якесь ім’я. Я навіть забув, чому його взяв.

— А креслення?

— Я сам зробив їх з «Атомного котла». Ну, а тепер годі розважатися. Можете записати моє зізнання, а я підпишу. Добре, хоч Тереса не потерпіла.

Беатріса почала сміятися. Вона обхопила голову руками і сміялася, сміялася. Нарешті сказала:

— Ох, і люблю ж я вас!

— Усе те, мабуть, здається вам чистісіньким безглуздям.

— Безглузді оті людці в Лондоні. І Генрі Готорн. Повірте, що я б ніколи не покинула Пітера, якби він хоч раз пошив у дурні своє ЮНЕСКО. Та ЮНЕСКО було для нього святинею. Конференції діячів культури теж були святинею. І він ніколи не сміявся... Дайте-но мені вашу хусточку.

— Ви плачете?

— Ні, я сміюся. Оті ваші креслення...

— На одному з них — пульверизатор, а на другому — двобічний всмоктувач. Я ніколи не сподівався, що експерти нічого не запідозрять.

— Експерти їх і не бачили. Ви забуваєте, що це таємна розвідка. Ми повинні зберігати свої секрети. Хіба можна дозволити, щоб такі документи потрапили до рук справжніх знавців? Любий...

— Ви сказали «любий»?

— Це я просто так... Ви пам’ятаєте «Тропікану» й оту пісню, що співав артист? Я тоді ще не знала, що ви мій начальник, а я ваша секретарка; ви були для мене просто симпатична людина з гарною донечкою, і коли я зрозуміла, що ви накоїте відчайдушних дурниць з отією пляшкою шампанського... А мені остогидла розважливість.

— Навряд чи можна вважати мене за нерозважливого.

— «А з мене сміються і твердять весь час, що я, мов той пень, дурний».

— Якби я був нерозважливий, то не продавав би пилососів.

— А я їм на зло: «Мовчіть, навісні! Бо звісно, що ніч — це день».

— Невже ви так само, як і я, не знаєте, що таке відданість?

— Ну, ви людина віддана.

— Кому?

— Міллі. Я зневажаю людей, які віддані тільки тим, хто їм платить, різним установам... Не думаю навіть, щоб моя країна заслуговувала на це. Адже в душі у нас багато різних країн, а от людина в серці лише одна. Хіба світ пішов би шкереберть, так, як тепер, коли б люди були віддані тільки своїм коханим, а не всяким там країнам?

Уормолд сказав:

— Боюся, що в мене відберуть паспорт.

— Хай тільки спробують!

— А втім,— зауважив він,— роботу ми з вами однаково втратили.

Розділ п’ятий

1

— Заходьте, капітане Сегура.

Капітан Сегура сяяв. Сяяла його портупея, сяяли гудзики, сяяло змащене помадою волосся. Він мав вигляд добре начищеної зброї.

— Я страшенно зрадів, коли Міллі передала мені ваше запрошення.

— Нам треба поговорити про багато речей. Але, може, спершу зіграємо? Сьогодні я неодмінно поб’ю вас.

— Сумніваюся, містере Уормолд. Я поки ще не повинен виявляти до вас синівської поваги.

Уормолд розклав шашкову дошку. Відтак розставив на ній двадцять чотири пляшечки віскі: дванадцять пшеничного проти дванадцяти шотландського.

— Що це означає, містере Уормолд?

— Вигадка доктора Гассельбахера. Я хочу, щоб ми зіграли партію на спомин про нього. Хто б’є, той і п’є.

— Хитрюща вигадка, містере Уормолд. Виходить, коли я краще граю, то мені й пити більше?

— Нічого, потім я зрівняюся з вами.

— Все-таки краще було б грати звичайними шашками.

— Що, боїтеся програти, Сегуро? Чи, може, у вас слабка голова?

— Голова в мене не слабкіша, ніж у інших, але після чарки я іноді втрачаю рівновагу. А мені не хотілось би сваритися з майбутнім тестем.

— Міллі не вийде за вас, Сегуро.

— Ми ще про це поговоримо.

—