Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Лопес теж десь зник. Чути було, як Руді вовтузився біля своїх апаратів, а в кімнаті лунав тріск атмосферних розрядів. Уормолд важко сів на ліжко. Три смерті підряд: невідомий на ймення Рауль, чорна такса на прізвисько Макс і старий лікар на прізвище Гассельбахер. Винуватцем їх смерті був він... і Картер. Щоправда, Картер не зазіхав на життя Рауля й собаки, та Гассельбахерову долю вирішив саме він. То була помста: смерть за життя — нове тлумачення закону Мойсея. У сусідній кімнаті Міллі розмовляла з Беатрісою. І хоча двері були прочинені, Уормолд не міг до пуття розібрати, про що там ішлося. Він стояв на кордоні загадкової, незвіданої країни, що зветься Насильство, в руках у нього паспорт: «Професія — шпигун», «Особливі прикмети — самотність», «Мета приїзду — вбивство». Не треба ніякої візи. Документи у нього надійні.

А по цей бік кордону чулися звуки знайомої мови.

Голос Беатріси сказав:

— Ні, темний колір не раджу. Для вас це зарано.

У відповідь почувся голос Міллі:

— Треба, щоб в останньому семестрі нам завели уроки з косметики. Уявляю собі, як би нас учила сестра Агнеса: «Одну краплиночку „Nuit d’Amour“[118] за вушко...»

— Спробуйте ясно-червоний... Ні, ні, не розмазуйте по куточках рота. Ось дайте я покажу.

Уормолд подумав: «Я не маю ні миш’яку, ні ціаністого калію. Та й випити з ним навряд чи буде нагода. Треба було силоміць залляти йому в пельку оте віскі. Легше сказати, ніж зробити,— де ж не Шекспірова трагедія, та навіть і там потрібна отруєна шпага».

— Ну от. Тепер розумієте?

— А рум’яна?

— Вони вам не потрібні.

— Які у вас парфуми, Беатрісо?

— «Sous Le Vent»[119].

«Гассельбахера вони застрелили, але в мене немає пістолета,— подумав Уормолд.— Нашій конторі, окрім целулоїдних прокладок, сейфа та електричного чайника, неодмінно слід було б мати зброю». Він ніколи в житті не тримав у руках пістолета, та це не здавалось йому перешкодою. Треба тільки підійти якнайближче до Картера — ну хоча б як до оцих дверей, за якими чуються голоси.

— Підемо до крамниці разом. Думаю, вам сподобаються «Indiscret»[120]. Це Ланвен.

— Назва щось не дуже палка.

— Ви ще зовсім молода. Навіщо вам ота купована палкість?

— Треба ж підохотити мужчину,— заявила Міллі.

— Вам досить лише глянути на нього.

— Отак?

Уормолд почув веселий сміх Беатріси і з подивом зиркнув на двері. В думках він зайшов дуже далеко, навіть забув, що він іще тут, по цей бік кордону.

— Ні, так буде занадто,— мовила Беатріса.

— Погляд був надто млосний?

— Ні, надто палкий.

— А ви нудьгуєте без чоловіка? — раптом спитала Міллі.

— Вас цікавить, чи нудьгую я без Пітера? Ні, не нудьгую.

— А коли він помре, ви знову вийдете заміж?

— Ну, навряд чи я так довго чекатиму. Йому ж тільки сорок.

— А й правда. Ви ж цілком вільно можете ще раз побратися — аби тільки ви самі вважали це за справжній шлюб.

— Авжеж.

— А от мені доведеться одружитися раз і назавжди. Це жахливо.

— Більшість із нас, виходячи заміж, думає, що це раз і назавжди.

— А мені краще б стати коханкою.

— Навряд щоб це сподобалося вашому татові.

— А чому б і ні? Якби він оженився вдруге, то й сам попав би в таке становище. І вона доводилась би йому не справжньою жінкою, а коханкою, хіба не так? Він хотів усе життя бути з мамою. Я знаю. Він сам мені казав. То був справжній шлюб. Навіть добрий поганин не може розірвати такий шлюб.

— Так само я думала й про Пітера. Міллі, голубонько, не дозволяйте їм зробити вас жорстокою.

— Кому це «їм»?

— Черницям.

— A-а... Вони зі мною про це не розмовляють. Ніколи.

«Зрештою, можна вбити і ножем. Але тоді доведеться підійти до Картера зовсім близько, а це мені навряд чи вдасться».

Міллі спитала:

— Ви любите мого татка?

Він подумав: «Колись я вернуся й позалагоджую ці справи. А зараз у мене важливіше завдання: треба винайти спосіб убити людину. Мабуть, і на це існують якісь інструкції. Трактати про те, як брати ворога голими руками». Він глянув на свої руки, але вони не будили довіри.

Беатріса сказала:

— А чому ви про це питаєте?

— Я бачила, як ви на нього дивилися.

— Коли?

— Коли він повернувся з того бенкету. А може, вам просто було приємно, що він виголосив промову?

— Еге ж.

— Негарно так,— докорила Міллі.— Не можна вам його любити.

Уормолд сказав собі: «Якщо я здолаю його вбити, то зроблю це з чистим сумлінням. Я вб’ю Його, аби довести, що не можна вбивати безкарно. Я вб’ю його не з любові до батьківщини, не в ім’я капіталізму, комунізму чи соціал-демократії і не задля процвітання держави. Кому від нього користь, від того процвітання?.. Я вб’ю його за те, що він убив Гассельбахера. Кривава помста завжди була вагомішим приводом для вбивства, аніж патріотизм або розбіжність політичних поглядів. Коли вже я люблю або ненавиджу, то дозвольте мені любити або ненавидіти, як я сам того бажаю. Я не хочу бути п’ятдесят дев’ять тисяч двісті дріб п’ять у чиїйсь там глобальній війні».

— А чому це мені не можна його любити?

— Він же одружений.

— Міллі, люба моя дитино! Стережіться забобонів. Якщо є бог, то не він вигадав їх.

— Отже, ви любите його?

— Я цього не сказала.

«Ні, єдиний спосіб — застрелити. Та де взяти пістолет?»

Хтось зайшов у двері; Уормолд навіть не підвів голови. В сусідній кімнаті знову завищав приймач Руді. Голос Міллі промовив:

— А ми й не чули, як ти повернувся.

Уормолд сказав:

— Я хочу в тебе чогось попрохати, Міллі.

— Ти підслуховував?

Він почув голос Беатріси:

— Що сталося? Щось не гаразд?

— Нещасливий випадок... Так, нещасливий випадок.

— З ким?

— З доктором Гассельбахером.

— Щось серйозне?

— Так.

— Ти боїшся сказати правду? — спитала Міллі.

— Так, боюся.

— Бідний доктор Гассельбахер!

— Еге ж.

— Я попрошу пастора відправити по месі за всі роки нашого з ним знайомства.

Уормолд зрозумів, що не було ніякої потреби дотримуватись обережності, сповіщаючи Міллі про докторову смерть. Адже з її погляду смерть — це