Читати книгу - "Метелик"

— Прощавайте, коменданте.

Так, я матиму потребу в тому, щоб Бог допомагав мені, бо військовий трибунал, що його очолює майор жандармерії з чотирма нашивками, невблаганний. Він засуджує мене до трирічного ув’язнення за розкрадання державного матеріалу, опоганення могили й спроби втечі та до п’ятирічного ув’язнення за вбивство Сельє. Загалом до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Якби Сельє не поранив мене, то напевне мене засудили б до смертної кари.

Цей військовий трибунал, що засудив мене так суворо, поставився поблажливіше до поляка Дандоського, який порішив двох людей. Він засудив його тільки до п’ятирічного ув’язнення, хоч той здійснив навмисне вбивство.

Дандоський був пекарем, щоправда, він готував лише розчину. Він працював тільки від третьої до четвертої години ранку. А що пекарня стоїть у порту біля самого моря, то він усі вільні години ловив» рибу. Людина замкнута, яка погано розмовляє по-французькому, він ні з ким не товаришував. Цей довічний каторжанин віддавав усю ніжність своєї душі чудовому чорному котові із зеленими очима, який жив з ним. Вони спали разом, кіт, мов собака, супроводжував його на роботу. Одне слово, каторжанин і тварина дуже любили одне одного. Кіт ходив з ним на риболовлю, але коли стояла велика спека, він, якщо не було поблизу якогось затінку, сам повертався до пекарні й лягав на гамак свого друга. Ополудні, коли бив дзвін, кіт ішов назустріч полякові й стрибав, намагаючись схопити рибину, якою той розмахував у нього під носом.

Пекарі живуть разом у залі чекання в пекарні. Одного дня двоє каторжан, Корраці й Анджело, запросили Дандоського поласувати кролятиною, що її приготував Корраці; він це робив принаймні раз на тиждень. Дандоський сів до них і запропонував розпити пляшку вина, закушуючи кролячим рагу. Ввечері кіт не повернувся до пекарні. Поляк марно скрізь його шукав. Минув цілий тиждень, а кіт не з’являвся. Засумувавши за товаришем, Дандоський утратив до всього будь-який інтерес. Як можна було не засумувати, коли єдина жива істота, яку він так любив і з якою йому було так приємно, загадково зникла. Дізнавшись про його велике горе, дружина одного наглядача подарувала йому кошеня. Дандоський прогнав його і, обурившись, спитав у цієї жінки, як вона може припустити, що він полюбить іншого кота: це було б серйозною образою, мовив він, пам’яті його зниклого товариша.

Одного дня Корраці вдарив пекарчука, що був водночас роздавачем хліба. Пекарчук спав не з пекарями, а в таборі. Злопам’ятний пекарчук розшукав Дандоського й сказав йому:

— Знаєш, отим кроликам, їсти якого тебе запросили Корраці та Анджело, був твій кіт.

— Докази! — закричав поляк, схопивши того за-барки.

— Я бачив, як Корраці закопував шкурку твого кота під манглем, що росте обіч причалу.

Поляк, мов навіжений, побіг пересвідчитися й знайшов там шкурку кота. Він схопив її, напівзгнилу, прополоскав у морській воді, потім загорнув у клапоть чистого полотна й закопав у сухому місці значно глибше, щоб її не з’їли мурахи. Про це поляк сам мені розповів.

Уночі Корраці й Анджело сиділи пліч-о-пліч на ослоні в залі пекарні й грали при світлі гасової лампи в белот. Дандоський чоловік років сорока, середнього зросту, кремезний, плечистий і дуже міцний. Він вирубав із залізного дерева добрячий дубець завважки з саме залізо і, підкравшись ззаду, без жодного слова щомога вдарив цим дубцем по головах кожного. Їхні черепи репнули, наче гранати, що аж мозок потік на долівку. Не тямлячи себе зі гніву, Дандоський не задовольнився самим убивством, він іще розмазав їхній мозок по стінах зали. Все довкола було забризкано кров’ю й мозком.

Якщо майор жандармерії, що виконував роль голови військового трибуналу, не зрозумів мене, то до Дандоського він поставився співчутливо, засудивши його за навмисне вбивство двох людей лише до п’ятирічного ув’язнення.

Друге ув'язнення

Я повертаюсь на острови. У камерах Сен-Лорана я сидів недовго. Прибув туди в понеділок, у четвер постав перед військовим трибуналом, а в п’ятницю вранці мене разом з рештою в’язнів посадили на корабель.

На острови нас пливе шістнадцять чоловік, дванадцять із них — в’язні. Ми відчалюємо під час дуже великого морського припливу, і часто, коли налітає висока хвиля, корабель погойдується. Сповнений розпачу, я бажаю, щоб ця шкаралуща пішла на дно. Я замикаюсь у собі, ні з ким не розмовляю, тільки дивлюся в далечінь, підставляючи обличчя вогкому вітрові. Я від нього не відвертаюсь, навпаки, даю йому зірвати з себе капелюха, який не знадобиться мені в моєму восьмирічному ув’язненні. Я аж задихаюся від цього прохолодного свіжого повітря. Побажавши, щоб наш корабель зазнав катастрофи, я раптом похоплююсь: «Бебера Сельє з’їли акули, а тобі тільки тридцять, і на тебе чекають вісім років ув’язнення». Але чи можна витримати вісім років у стінах «Людожерки»?

Досвід мені підказує, що це неможливо. Чотири-п'ять років— ось, мабуть, межа людських сил. Якби я не вбив Сельє, то я отримав би три або, може, й два роки, а вбивство тільки збільшило мою провину. Я не міг не вбити цього негідника. Мій чоловічий обов’язок перед самим собою полягає не в тому, щоб виправдати себе, а передусім у тому, щоб жити, жити й жити, аби втекти. Як я міг припуститися такої помилки? Вже не кажучи про те, що цей мерзотник мало мене не вбив… Жити, жити, жити — це повинно стати моєю єдиною релігією.

Одного з наглядачів, що супроводжують в’язнів, я бачив ще в дисциплінарній в’язниціу Не знаю, як його звати, але мені страшенно кортить поставити йому одне запитання.

— Начальнику, я хотів би вас про щось спитати.

Наглядач здивовано підходить до мене.

— Про що саме?

— Ви знали когось такого, хто відсидів тут вісім років?

Він замислився, потім каже:

— Ні, але я знав багатьох, які відсиділи по п’ять років, а один, пригадую, вийшов досить здоровий через шість років. Я саме був у в’язниці, коли його випускали.

— Дякую.

— Нема за що, — каже наглядач. — Тобі відвалили вісім років?

— Так, начальнику.

— Ти вийдеш живий, якщо тебе жодного разу не каратимуть, — кидає він, відвертаючись.

Ці його слова западають мені в голову. Я вийду живий, якщо мене жодного разу не каратимуть. І справді, якщо адміністрація в’язниці карає арештантів, відміняючи на певний час частково або повністю видачу їм їжі, то потім вони, навіть повернувшись до нормального режиму, вже не можуть стати на ноги. Через ці покарання ти, Метелику, вісім років не витримаєш, ти здохнеш раніше. Звідси висновок: ти