Читати книгу - "Метелик"

До кінця подорожі я невтомно обмірковую це своє рішення. Нічого, анічогісінько я не повинен приймати в камері. Нараз мене осяває думка: є тільки єдиний спосіб без ризику зарадити собі з їжею — попросити друзів підкупити того, хто роздаватиме обіди, і він кластиме мені найбільший шматок м’яса. Зробити це не важко, бо один насипає суп, а другий, що йде за ним з тацею, кладе в казанок м'ясо. Треба, щоб і той, перший, занурював ополоника глибше й давав мені якомога більше овочів. Ця думка підбадьорює мене. Справді, якщо цей план пощастить здійснити, то я наїдатимусь майже досхочу. Щоб не схибнутися з розуму, треба якнайдовше витати в хмарах, вибираючи для своїх мрій сприятливі теми.

Корабель причалює. Третя година дня. Зійшовши на берег, я бачу жовтогарячу сукню Жюльєтти, що стоїть поряд зі своїм чоловіком. Комендант швидко підходить до мене й питає:

— Скільки?

— Вісім.

Він повертається до дружини й щось їй каже. Жюльєтта вражено сідає на камінь. Чоловік бере її за руку, вона встає, зводить на мене свої великі очі, і обоє, не обертаючись, рушають з пристані.

— Скільки, Метелику? — питає Дега.

— Вісім років ув'язнення.

Дега нічого не відповідає і навіть не наважується вже дивитись мені в очі. Підходить Галгані, і я, не даючи йому й слова промовити, звертаюся до нього:

— Нічого не надсилай мені й не пиши. Діставши такий довгий термін, я не можу ризикувати, щоб мене карали.

— Розумію.

— Влаштуй так, — додаю я пошепки, — щоб на обід і вечерю мені давали їсти якнайкраще. Якщо тобі пощастить це зробити, то, може, ми ще колись побачимося. Прощавай.

І я рушаю до човна, який має переправити нас на острів Сен-Жозеф. Усі дивляться на мене так, як дивляться на труну, що її опускають у могилу. Ніхто не озивається. Під час короткої подорожі на Сен-Жозеф я кажу Шапарові те саме, що сказав Галгані.

— Це, мабуть, можна буде зробити, — відповідає Ша— пар. — Не журися, Метелику! — Потім питає: — А як там Матьє Карбоньєрі?

— Даруй, я забув розповісти про нього. Голова військового трибуналу зажадав провести додаткове розслідування, перше ніж виносити йому вирок. Добре це чи погано?

— Гадаю, добре.

Я йду в першому ряду невеликої колони з дванадцяти чоловік, яка підіймається схилом до в'язниці. Хоч як це дивно, але я ступаю швидко, кваплюсь опинитися на самоті в камері. Я так жваво перебираю ногами, що наглядач каже мені:

— Повільніше, Метелику! Можна подумати, ви поспішаєте в дім, у якому давно не були!

Приходимо до в'язниці.

— Роздягтися! Перед вами виступить комендант в'язниці.

— Мені шкода, Метелику, що ти знову тут, — каже він. Потім: — В’язні, тут… — І так далі. Комендант виголошує свою звичну промову. — Корпус А, камера номер сто двадцять сім. Вона найкраща, Метелику, бо міститься навпроти коридорних дверей і в ній світліше й більше свіжого повітря. Сподіваюсь, ти поводитимешся добре. Вісім років — час чималий. Але хтозна, може, тобі скинуть рік-два, якщо ти поводитимешся бездоганно. Я тобі цього бажаю, бо ти людина мужня.

Я в камері 127. Справді, вона якраз навпроти великих коридорних дверей із гратами. Хоч уже близько шостої години, але видно ще досить добре. Тут нема такого затхлого духу, який стояв у моїй попередній камері. Це мене трохи підбадьорює. Любий Метелику, в цих чотирьох стінах тобі жити вісім років. Не рахуй місяців і годин, бо все це марна справа. Найкраще відраховуй час по шість місяців. Мине шістнадцять разів по шість місяців — і ти виберешся з цієї «Людожерки». В усякому разі, тут ти маєш одну перевагу: якщо здохнеш, то принаймні це станеться при світлі. Звісно, якщо надворі буде день. Це дуже важливо, бо здихати в темряві, мабуть, не так уже й весело. Якщо ти занедужаєш, то тут лікар бодай побачить твою пику. Тож не докоряй собі за те, що хотів утекти й зажити вільним життям, а тим більше за те, що вколошкав Сельє. Уяви собі, як ти страждав би, думаючи: я сиджу у в'язниці, а він утік на волю. Час покаже. Може, вибухне війна, оголосять амністію, станеться землетрус, здійметься тайфун, який знесе цю фортецю. А чом би й ні? Якась поважна людина, повернувшись до Франції, підбурить французів, і вони примусять управління в’язницями перестати гільйотинувати людей без гільйотини. А може, один із лікарів, котрому все це остогидне, розповість про наші муки якомусь журналістові, священикові або ще комусь. У всякому разі, Сельє вже давно зжерли акули. А я живий і, якщо буду гідний себе, повинен вийти живим з цього склепу.

Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом. Раз, два, три, чотири, п’ять, знову кругом. Я починаю ходити, погойдуючись, мов маятник. Ходити так вирішую лише по дві години, зранку й пополудні, поки не дізнаюсь, чи зможу розраховувати на посилене харчування. 5 цій нервовій атмосфері перших днів не варто витрачати марно енергію.

Так, дуже боляче, коли ти провалюєшся наприкінці. Щоправда, то був тільки початковий етап утечі, ще треба було успішно подолати на легенькому плоті понад сто п’ятдесят кілометрів. І, простеживши, в якому місці ти причалиш до Великої Землі, вирушити далі. Коли б спуск на воду плота відбувся вдало, то він під вітрилом з трьох мішків від борошна плив би із швидкістю десять кілометрів на годину. Тож за якихось п’ятнадцять, а може, навіть за дванадцять годин ми дісталися б до суходолу. Звичайно, коли б ішов удень дощ, бо лише під час дощу ми могли б ризикнути підняти вітрило. Мені пригадується, що того дня, коли мене садовили до карцеру, йшов дощ. Хоча я не зовсім певен цього. Намагаюсь перебирати в пам’яті всі ті помилки, яких ми припустилися. Столяр вирішив зробити пліт дуже досконалим і надійним, а щоб у нього можна було накласти кокосових горіхів, довелося змайструвати внутрішню скриню, що було рівнозначно двом плотам, покладеним один на одного. Отож довелося виготовляти значну кількість деталей, а це забрало куди більше часу.

Друга найбільша помилка: при першому серйозному сумніві щодо Сельє я мав би тієї самої ночі його порішити. Коли б я це зробив, то хтозна, де б зараз був! Навіть якби мене затримали на Великій Землі або під час спуску на воду, я отримав би лише три, а не вісім років, і був би задоволений своїм учинком. Де був би я зараз, коли б