Читати книгу - "УПА у вирі боротьби"

- Пробачте, що забрав вам цінний час. До побачення. - І вийшов.

Вже в дорозі до Регенсбургу я довго думав і порівнював жертовний, геройський нарід в Краю та деяких «самозбережників» власної шкури на еміграції.

У Регенсбурзі я зустрівся зі своїми друзями - Бартлем, Петьою, Смиком і Лозою, а тоді зайшов на квартиру командира Громенка, і - як колись у відділі - зголосив по-військовому свій прихід.

- Сідайте, Чумаче, розказуйте, як живе наше вояцтво.

- Дякую, непогано. Загально люди ставляться до нас дуже добре, матеріяльно ми самозарадні завдяки крамниці, тільки справа з документами пекуча.

І я розповів про зустріч із польським генералом та з д-ром Смуком.

Командир Громенко засміявся і запитав:

- Відколи повстанці ходять жебрати до польських генералів? Я пустив цей докір повз вуха і запитав:

- Що нового? Чи є якісь вістки з Краю? Як тримається наша братія тут?

- У Краю відділи поділено на менші групи, - розповідав сотник, - боротьба триває далі. Недавно перейшло на Захід кількох повстанців із Ярославщини, і з їхніх оповідань виходить, що й там тепер не легше, ніж було в Перемищині та Лемківщині. А на еміграції виникли якісь непорозуміння між Лебедем і Проводом ОУН, що погано впливає на низи, дезорієнтує їх і навіть викликає поділ думок між вояцтвом УПА.

Було видно, що командир дуже переживав це непорозуміння Лебедя з Проводом.

- Хто поділяє думку Лебедя? - запитав я.

- Є кількох, - відповів командир. - а між ними і полковник Калина, що працював у військовій референтурі при Проводі. Саме за його посередництвом ми були пов'язані з Проводом.

Я поспішав до поїзду й тому запитав:

- А як справа з документами?

- Добре, що ви пригадали. Вже маю для вас чисті анкети документів. Постарайтеся їх виповнити підібраними іменами й прізвищами, датами народжень та відбитками пальців, а тоді перешліть їх інженерові С. Це наш старий революціонер і віддана людина.

Я забрав анкети, попрощався з командиром і подався на станцію. Вістки, що їх почув від командира, дуже мене турбували.

Поїзд їхав до Байройту, ставав на кожній станції, а я роздумував про непорозуміння між Лебедем і Проводом.

Цікаво, що сталося? Лебідь був колись одним з кращих у Проводі, а тепер пішов на такий крок. У сорок п'ятому році він залишив боротьбу в Україні й подався на Захід. Чому? Невже ж тут не було людей вести політику? Адже Я. Стецько чудово з неї вив'язувався і мав добрі успіхи. А в Краю у тій велетенській боротьбі людей із таким революційним стажем, який мав Лебідь, дуже бракувало.

Стахів і Прокоп мене не дуже цікавили. Натомість про незнаного мені особисто полковника Калину я довго думав: «Вояцтво рейдуючого відділу дуже здисципліноване і напевне підпорядковується командному складові, аж до цього полковника. Виходить, що дисципліна й підпорядкованість обов'язкові для всіх, крім самого полковника».

Із станції я подався просто до табору. Ранок був холодний і мрячний, утомлений думками поклався до ліжка і заснув…

Пробудив мене дзенькіт кухонного посуду. Повстанці обідали… Раптом пригадав собі, що я домовився зустрітися сьогодні з Танею. Швидко встав, зібрався і похапцем випив чашку кави з молоком. Гудим, побачивши, як я поспішаю, жартома запитав:

- Політичні чи торговельні справи тебе чекають?

Я усміхнувся і подався на умовлене місце. Вже здалека побачив Таню. Вона у гарному білому костюмчику, з торбинкою на плечі, з гарною зачіскою, повільно походжала по таборовому парку. Мені було прикро, що спізнився, тому почав запитом:

- Чи приймете, панно Таню, моє перепрошення за спізнення?

- Від цивіля, може, й прийняла б, а від вояка - ніколи! Постараюся відплатити спізненням на півгодини.

- З приємністю приймаю і вже радію, що обіцяєте другу зустріч.

Повільним кроком рушили ми в напрямі міста. Я задивився на гарну й статечну дівчину. Таня від шістнадцятого року свого життя сама, без батьків, перетривала воєнну хуртовину, а тепер здобуває собі освіту. Поведінка її дуже шляхетна. Має і добрий смак у власних переробках скромних приділових одягів на елегантні вбрання.

- Розкажіть, що нового в нашому політичному житті на еміграції, чи є якісь нові вістки з України?

- Невже вас цікавлять і такі питання? - здивувався я.

- Так, це заслуга доктора М., - відповіла Таня. - Він наймолодший з емігрантів, здобув докторат і тепер дуже запопадливо з нами працює.

Ми говорили про Легенду, Старуха, Грицая, про першу конференцію УГВР, про завзятий бій охоронних відділів під час тієї конференції. Я довго розповідав, нарешті подумав, що моя розмова виглядає більше на організаційну зустріч, ніж на побачення з дівчиною, тому хотів змінити тему, але Таня знову запитала:

- Ви ще не розповіли мені про вашу подорож до Мюнхену і Регенсбургу.

- Найцікавіше з цієї подорожі, - відповів я, - було те, що я дізнався в Регенсбурзі: Провід уже оформлює наші документи. А в Мюнхені всі мої оббивання порогів наших легальних установ були безуспішні.

- Вістка про полагодження справи ваших документів дуже добра, сподіваюсь, що незабаром будемо бавитися на весіллях Гудима і Зірки.

- А більше нікому такого щастя не бажаєте? - нібито жартома запитав я.

- Може, і на вашому, якщо запросите, - відповіла Таня і глянула мені прямо в очі…

Ми йшли під гору. Дорога зникла десь у парку, а з правого боку стояла велика, незвичайної форми будова. Це був театр Вагнера.

- Кажуть, - мовила Таня, - що в цьому будинку є найкраща. найакустичніша на всю Німеччину заля. Шкода, що ми не мали змоги побувати тут на концерті Руснака і Матіяша.

І розмова перейшла на наші театральні сили на еміграції. Уже надвечір ми проходили гарним великим міським парком. Таня показала на якусь стару будівлю і сказала:

- Ось музей Вагнера, а он у тому домі, в парку, він жив. За хвилину ми були біля могили Вагнера. Майже нарівні з покошеною травою лежала таблиця з написом.

Але я того напису не читав, думав про інші могили:

- Знаєте, панно Таню, могили визначних людей - це сторожі й охоронці нових поколінь народу, тому ворог так безпощадно нищить наші могили. Над Сяном, біля Володзької, на гарній горі між лісами був дуже великий цвинтар вояків УПА. Ця місцевість довго була недоступна ворогові. Там ми ховали наших героїв, а цивільне населення, переважно дівчата, перетворили той цвинтар на дуже гарний квітник із довгими рядами березових хрестів. Навесні сорок сьомого року ворог кинув на цей терен сотні