Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

виживали, а навіть процвітали), і невелика частка тих, що справді здатні були творити ті чорні діла, про які розповідають пошепки. Ці останні маги могли викликати демонів і мертвих, наслати смертельне прокляття і зціляти хворих дивовижними настоянками. Один із цих чарівників був істотою, яку стрілець вважав утіленням демона, створінням, що маскувалося під людину і називало себе Флеггом. Роланд бачив його тільки мигцем, та й то вже наприкінці, коли хаос і остаточний крах насувалися на його землю. Слідом за ним з'явилися двоє молодиків відчайдушного та похмурого вигляду. Їх звали Денніс і Томас. Ця трійця промайнула в його житті, коли почався нетривалий і сумбурний його період, але він ніколи не забуде, як на його очах Флегг перетворив надокучливого чоловіка на виючого пса. Це добре врізалося йому в пам'ять. А потім був чоловік у чорному.

І Мартен.

Мартен, котрий спокусив його матір, поки батько був у від'їзді, Мартен, що зажадав Роландової смерті, а натомість спричинився до його раннього дорослішання, Мартен, зустріч із яким, як підозрював стрілець, ще попереду, на шляху до Вежі… чи біля неї.

Все це згадалося йому, бо знайомство з магією та магами давало підстави очікувати чогось зовсім іншого, ніж те, що він побачив у аптеці Каца.

Він гадав, що його очам відкриється напівтемне приміщення, освітлене свічками, сповнене гірких пахощів, заставлене пузатими флаконами з невідомими порошками й рідинами, посудинами, що вкриті шаром пилу чи обплутані столітньою павутиною. Уява малювала йому чоловіка в довгому вбранні з каптуром. Може, небезпечного чоловіка. Крізь прозоре скло вітрин Роланд бачив людей, що рухалися туди-сюди так само недбало, як і в будь-якій іншій крамниці, але прийняв їх за ілюзію, обман зору.

А вони були справжніми.

Від здивування, на зміну якому прийшло іронічне зачудування, стрілець просто застиг на порозі. Він перебував у світі, що незмінно вражав його дедалі новими й новими дивами, які, здавалося, траплялися тут на кожному кроці: екіпажі літали в повітрі, а папір, схоже, був дешевим, як пісок. Але найновішим чудом було те, що для цих людей дивовижне просто перестало існувати: тут, у місці, де чари ставали дійсністю, Роланд бачив лише знуджені обличчя і мляві рухи.

Скрізь були тисячі флаконів, настоянки, фільтри, але в «Мортциклопедії» всі вони значилися під назвою «шарлатанські ліки». Лікувальна мазь, призначенням якої було зцілювати від випадіння волосся, та вона нічого не зцілювала; крем, що обіцяв стерти потворні плями на руках і передпліччях, але це був обман. Засоби для лікування того, що лікування не потребувало: вони примушували кишечник працювати чи навпаки, вони відбілювали зуби й чорнили коси, вони робили дихання ароматнішим (так, наче цього не можна було досягти, пожувавши кору вільхи). Жодної магії, лише банальності. Хоча був ще астин і були ще кілька засобів, що, судячи з назви, здавалися корисними. Та загалом Роланд відчув тільки розгублення. Чи ж дивно, що дивовижне втратило свої чари там, де мусила мешкати алхімія, та алхіміки більше займалися ароматами, ніж настоянками?

Утім, знову звірившись із «Мортциклопедією», Роланд дізнався, що істинний сенс цього місця — не тільки в тому, на що він дивиться. Справді дієві настоянки були надійно сховані від сторонніх очей. Отримати їх можна було тільки в разі, якщо в тебе є наказ чарівника. У цьому світі чаклунів називали ДОХТОРАМИ, і вони писали свої магічні формули на аркушах паперу, які «Мортциклопедія» називала «РЕКСЕПТАМИ». Це слово було стрільцеві незнайомим. Він міг би розвідати детальніше, але не схотів завдавати собі клопоту. Знаючи, що йому потрібно, він швидко зазирнув до «Мортциклопедії» і з'ясував, куди саме треба підійти в цій крамниці.

Широким кроком він рушив через прохід до високого прилавка з написом «ЛІКИ ЗА РЕЦЕПТАМИ».

14

Той Кац, що в 1927 році відкрив на Сорок дев'ятій вулиці «Аптеку і продаж газованої води» (галантерея для панянок і панів), давно спочивав у могилі, і його єдиний син мав такий вигляд, наче йому й самому вже недовго лишилося. У свої сорок шість років він здавався сімдесятирічним стариганем: майже лисий, з жовтою шкірою, хирлявий. Він знав, що люди кажуть, буцімто він страшний, мов смерть, але ніхто з них не розумів, у чому причина.

Взяти, скажімо, ось цю ходячу руїну, яка зараз телефонує. Пані Ретбурн. Верещить, що подасть на нього до суду, якщо він негайно не відпустить їй валіум за рецептом, негайно, ЗАРАЗ ЖЕ!

«Дамочко, ви що, гадаєте, я таки насиплю вам цих синіх кульок у трубку?» І якби він таки насипав, то вона принаймні зробила б йому ласку і стулила пельку. Просто приклала б слухавку до рота й роззявила його ширше.

Від цієї думки на його обличчі, оголивши жовті зубні протези, з'явилася моторошнувата усмішка.

— Пані Ретбурн, ви не розумієте, — не витримав Кац після того, як хвилину — цілу хвилину, відміряну секундною стрілкою на його наручному годиннику, — вислуховував її тираду. Бодай один раз йому хотілося сказати: «Ану, тупа курко, перестань на мене кричати! На ЛІКАРЯ свого кричи! Це він підсадив тебе на це лайно!» Точно. Кляті шарлатани виписують його, наче жуйку, а потім раз — іперекривають кран. А кому все розхльобувати? Цим живодерам? Оце вже ні! Йому, аптекарю!

— Про що це ви? Як це я не розумію? — Голос у вусі дзижчав, наче розлючена оса в глечику. — По-моєму, я принесла вашій миршавій аптеці непоганий прибуток, всі ці роки була постійним клієнтом, по-моєму…

— Поговоріть із… — Він знову зиркнув крізь біфокальні окуляри на відьмин рецепт. — …лікарем Брумголом, пані Ретбурн. Термін дії вашого рецепта закінчився. Продавати валіум без рецепта — злочин, за це можна потрапити у федеральну в'язницю. «І перш за все туди мусять потрапляти ті, хто такі рецепти виписує… якщо тільки вони не дають пацієнтам, яким їх виписують, незареєстрований номер телефону», — подумав він.

— То була просто помилка! — верескнула жінка. Тепер у її голосі звучати різкі нотки паніки. Едді б одразу впізнав цей тон: крик дикої пташки Наркоші.

— Тоді подзвоніть йому й попросіть виправити, — сказав Кац. — У нього є мій номер. — Так. У них у всіх був його номер. Саме в цьому й полягала проблема. У свої сорок шість він виглядав, як людина, що однією ногою стоїть на тому світі, через тих фершлюгінер[20] лікарів.

Івсе, що мені потрібно зробити, аби зберегти бодай дещицю того прибутку, який я дивом отримую в цьому місці, - сказати купці цих паршивих наркоманок, хай котяться під три чорти. От і все.

— НЕ МОЖУ