Читати книгу - "Чигиринський сотник"

— Всі знають, що робити?

— Знаємо, — кажуть люде.

— Ото глядіть же мені! Дівчата нехай вінки надінуть, а молодиці кочерги візьмуть і рогачі. І обертайтеся хутчій, скоро сонце на полудень стане.

Ото вчинили все теє та й поклали Карунку на тім багатті й Чикилдиху, що вже нежива була. Вкресав дід огня, віхтя запалив і каже:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Велесе мудрий, Стрибоже великий, Коштрубе небесний, Боже наш Милий! Змилуйся над сими душами, очисть їх огнем своїм святим!

Та й підпалив солому. Загоготав огонь, побіг колодами і бухнув угору полум’яним стовпом. Допіру він загорівсь, як дівки узялися за руки, пішли корогодом округ того вогнища та й завели:

Ой на Йвана на Купала Відьма зіллє копала, На дуб лізла, кору гризла, З дуба впала — чарувала. Добрі люде огонь клали, Огонь клали, відьму брали. Іди, відьмо, собі з димом, А ми підем з Добрим Дивом. Іди, відьмо, собі з Богом, Смерть твоя он за порогом. Горить відьма та палає, Свою долю проклинає. Аби я за теє знала, То всі б чари занедбала. Се гріхів моїх покута, Що смертонька моя люта…

А за димовиськом і неба вже не видно. Як огорнуло полум’я Карунку з Чикилдихою, то шарпонулася клята відьма та й заволала:

— Будьте ж ви прокляті, собачі діти! Щоб вам добра більше не було! Спалять ляхи ваші хати, погинуть на войні ваші козаки, підуть ваші діти в ясир, що й жодної душі не зостанеться! Буде на сьому місці пустка, й нечистим його всі узиватимуть! Найменням Мокошиним сеє слово запечатую!..

Та й замовкла, наче похлинулася. Потягло смалятиною, наче кабана ото закололи та соломкою щетину палять.

— А тепер держіть, держіть залізо, щоб не вислизнула клята чародійниця! — каже дід молодицям, що круг того огнища стояли.

Тії й попіднімали кочерги та рогачі. Допіру вони сеє зробили, як налетів страшенний вихор, крутонулося полум’я, заревло, мов несамовите, — й побачили всі, як вилетіли з огня дві пташки. Зависли вони над багаттям, крилами стрепенули та й полинули у небесну височінь. Ще мить — і слід за ними захолов.

— Нехай панують ув Ирі Дажбожому — се вже чисті душі! — каже дід.

Та й перехрестився.

Аж тут задудоніла земля під кінськими копитами. Залітає у ворота вершник на вороному коні. Зіскочив з коня, шапку жбурнув додолу і вклонився людям до самої землі.

— Дякую, панове громадо, що від біди одборонили живу душу! Не забуду сього, поки й на білому світі жити буду!

Глянув Михась, аж то батько його січовий.

— Обуше! — заволав малий козак. Та й на шию йому кинувся. — А я хтів тебе викопати, чортів сину!

— Чув, чув я за теє…— каже характерник. — Тільки не міг і слова сказати, бо вже і язик здерев’янів!

Та й підкинув його угору.

— Добрий же джура в мене!

— Ходімо ж, козаче, — каже дід, — та поминки справимо по сих душах… он молодиці вже й горілку понесли! Заразом і побалакаємо за все.

Поминали тих відьом