Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися про те, що робити далі. Діяти потрібно було негайно, не втрачаючи ні хвилини. Для всіх стало ясно, що велика ріка, до якої вони наблизилися, була саме Конго, яку тубільці називають Коанго, або Ікуто-Йя-Конго; на одній широті її йменують також Заїром, на іншій — Луалабою. Це була та сама велика артерія Центральної Африки, якій герой Стенлі дав славне ім’я «Лівінгстон», але географам, можливо, варто було б замінити це ім’я на ім’я самого Стенлі.

Але якщо не залишалося жодних сумнівів, що це Конго, то в записці, залишеній Самюелем Верноном, було зазначено, що гирло річки перебуває на відстані ста двадцяти миль від цього місця. На жаль, далі не можна було пересуватися по воді — жоден човен не пройшов би через водоспад — імовірно, це були водоспади Нгама. Треба було пройти пішки берегом милю або дві й, оминувши водоспад, побудувати пліт і знову пуститися униз за течією.

— Залишається вирішити, — сказав Дік Сенд, — яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз перебуваємо, чи правим. І той і інший небезпечні, місіс Уелдон, — доводиться остерігатися тубільців. Але все ж мені здається, що нам краще було б переправитися на інший берег. Там принаймні нам не загрожує зустріч із ескортом Негоро.

— Добре, переправимося на правий берег, — сказала місіс Уелдон.

— Але чи є там дороги? — продовжував міркувати вголос Дік Сенд. — Негоро прийшов по лівому березі, — треба думати, що це зручніше сполучення з гирлом ріки. Втім, я перевірю. Перш ніж ми всі разом переправимося на правий берег, я піду один на розвідку. Треба довідатися, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

І Дік Сенд відразу ж вирушив в дорогу.

Ширина ріки в тому місці, де стояла хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і юнак, який чудово вмів правити кормовим веслом, без зусиль міг переплисти ріку. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт після повернення Діка Сенда повинні були залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Дік уже сів у човен й збирався було відштовхнутися від берега, коли місіс Уелдон сказала йому:

— Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у водоспад?

— Ні, місіс Уелдон. До водоспаду ще футів чотириста.

— А на тому березі?

— Я не висаджуся, якщо помічу яку-небудь небезпеку.

— Візьми із собою рушницю.

— Добре. Але, будь ласка, не турбуйтеся про мене.

— А все ж краще було б нам не розлучатися, Діку, — додала місіс Уелдон, їй не давало спокою передчуття лиха.

— Ні, місіс Уелдон… Я повинен поїхати один, — твердо відповів Дік Сенд. — Це необхідно для загальної безпеки. Менше ніж за годину я повернуся. Гарно пильнуй, Геркулесе!

По цих словах Дік відчалив і скерував човен до іншого берега. Місіс Уелдон і Геркулес, причаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд незабаром досяг середини ріки. Течія тут була не дуже сильна, зате за чотириста футів від цього місця вода з шаленим гуркотом падала зі скелі, і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до піроги, де сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що якби він заснув минулої ночі, то пірога неминуче потрапила б у водоспад, який викинув би на прибережне каміння лише п’ять понівечених трупів. Але зараз такої небезпеки не було: пірога перетинала ріку майже по прямій, для цього досить було мистецьки правити кормовим веслом. За чверть години Дік дістався до правого берега Заїра. Але не встиг він ступити на землю, як пролунав оглушливий крик, і чоловік десять дикунів кинулися до піроги, яку ще прикривала купа трави.

Це були дикуни-людожери з пальового села. Упродовж восьми днів вони кралися слідом за мандрівниками по правому березі ріки. Коли човен пропливав між палями і з нього зірвало трав’яний покрив, вони побачили, що на так званому плавучому острівці ховаються люди, і кинулися навздогін. Вони були впевнені, що здобич не втече від них, адже водоспад перепиняв течію ріки. Утікачам однаково довелося б висадитися на берег.

Дік Сенд зрозумів, що для нього немає порятунку. Але він запитував себе: чи не може він, пожертвувавши своїм життям, урятувати супутників? Не втрачаючи самовладання, юнак спокійно стояв на носі піроги. Наставивши на дикунів рушницю, він не підпускав їх до себе.

Тим часом дикуни вже встигли здерти з піроги захисний навіс. Побачивши тільки одну людину там, де вони розраховували знайти багато жертв, дикуни люто завили. П’ятнадцятирічний хлопчик на десятьох! А ле тут один з тубільців піднявся, простягнув руку до лівого берега і вказав на місіс Уелдон та її супутників, які все бачили, і, не знаючи, що робити, вийшли із заростей папірусу. Дік тепер не переймався турботою про себе самого і лише молив небо надихнути його на дії для порятунку його товаришів.

Дикуни залізли на корму піроги й відіпхнули її від берега. Рушниця у руках Діка усе ще стримувала їх від нападу, — очевидно, вони знали, чим загрожує вогнепальна зброя. Один з дикунів, взявши кормове весло, вправно скерував пірогу поперек течії. Незабаром вона вже була за сто футів від лівого берега.

— Біжіть! — крикнув Дік Сенд місіс Уелдон. — Біжіть!

Ані місіс Уелдон, ні Геркулес не поворухнулися, ніби у них заніміли ноги.

Тікати? Навіщо? Не мине й години, як їх наздоженуть і вони потраплять до рук людожерів.

Дік Сенд зрозумів це. І в цю ж мить у нього в голові сяйнула думка, про яку він просив небо: Дік знайшов спосіб урятувати тих, кого любив, урятувати ціною власного життя. І він без коливань зробив це.

— Господи, захисти їх! — прошепотів він. — І за милістю твоєю, зглянься наді