Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Не набридло заправляти усією цією братією? - закинула вудку. Дивлюся, чи клюне.

—    Швидко нашої мови навчилася. Нічим я не заправляю. Я взагалі сам  по собі. Мені подобалося у своєму класі, де я до шостого навчався. Потім у цей потрапив. Цей кращий, ніж 11-А. Немає таких тупоголових дятлів. Ти ж там викладаєш. Ну що, я не правий? - він повернувся й запитально подивився. Тільки погляд ковзнув по очах і зупинився на губах. Моє серце бухнуло кудись униз, бо мозок згадав попередні два поцілунки.

Щоб якось уникнути чергового багатообіцяючого поцілунку, я відсахнулася й потяглася, щоб відкрити дверцята, подивитися, чи не зменшився дощ. Як тільки я це зробила, усередину плюхнув потік холодної дощової води, яка, мабуть, зібралася на даху.

—    Ну і якого рожна було таке робити? - з докором спитав Вовка. – Коли щось робиш, Соня, озвучуй. Щоб я був готовий до твоїх ляпів, - він щільно зачинив двері, тому навіть не залишилося щілини, крізь яку б пробивалося хоч якесь світло. Відчуття зразу загострилися, тому я вловила його важке дихання. У мене почалася паніка.

—    Може, ну його той дощ, пробіжимося до зупинки, а там - на автобусі один квартал проїхати і вдома, - запропонувала я й почула:

—    Дурна ідея. Але за сміливість окремий респект. Сидимо та чекаємо, доки дощ зменшиться. Адже не може він лити так довго. Невже тобі погано зі мною? Сидимо, тріпаємось. Коли ще така нагода випаде?

—    Щось я не помічала, щоб ти любив говорити, - буркнула у темряву. Очі поступово звикли, і я вже бачила, як сова.

—    З тобою люблю говорити. Чому б не поспілкуватися з розумною людиною? – так просто відважив Вова мені щирого комплімента.

—    Цікаві умови нашої розмови, тобі не здається? - я відчула, як його м'язи напружилися. Значить відчув прикольність ситуації. - Але мені здається, що саме від цього ти й отримуєш задоволення. Ти спеціально притягнув мене до цього контейнера, щоб обійняти?

Вовка мовчав. Тільки  тяжке дихання видавало його хвилювання.

—    Чому ти мене шугаєшся? – не витримав він. - Втікаєш, як від прокаженого? Хоча я відчуваю, що подобаюся тобі. В чому прикол?

—    Тому що у стосунках учня та вчителя існують... повинні існувати певні межі.

—     А якщо я люблю тебе? А коли люблять, мають бути поряд. Які тоді межі? Чому наші стосунки неможливі?

—    Можливі, коли ти закінчиш школу, станеш студентом та знайдеш роботу, - намалювала я перспективний план. Ого, я вже так почала мислити?

—    А чо такі складнощі? – Вовка  вловив мою часткову капітуляцію й розвинув тему. – Що заважає розпочати роман зараз? 

—    Бо зараз ти учень. А після школи -  це будуть стосунки двох дорослих самостійних людей – вчительки та її колишнього учня, – як аксіому вивела я.

—    Такі  заморочки. А кохання?

—    Кохання переможе умовності, інакше це не кохання.

—    Боже, як розумно. Ти мені пропонуєш сім місяців паритися й дивитись на тебе здалеку? Та я ж здохну.

—    Я взагалі нічого не пропоную. Більше того, мені здається, що почуття випаруються, як тільки твій ідеал стане доступним, - о-о-о, я, нарешті, це ляпнула.

—    Не врубон? По-твоєму, не зрозумів. Поясни…

—    Отримаєш те, що хотів, і забудеш, - ледве підібрала необхідні слова й вимовила їх.

—    А що я хотів? Просвіти, якщо не складно.

—    Я думаю, що секс…

Тиша запанувала хвилин на п’ять.  Мені здавалося, що було чутно калатання наших сердець назвіть за контейнером.

—     Ну, я б так категорично не заявляв би. Так, я побіг за парасолькою і якимось одягом нормальним для тебе. А ти заколупайся в ці клаптики й чекай на мене. Якщо прийду, а тебе немає тут, завалю контрольну з математики, і тобі буде погано – ще один невстигаючий у класі, – він звільнив мене від свого теплого тіла, і я одразу відчула холод.

Вовка втік у дощ і повернувся за пів години, які мені здалися просто вічністю. Я зрозуміла, що останні слова його образили. Під парасолькою він привів мене до себе додому.

—    Чого це? Я до себе піду, - обурювалася.

—    По-перше, до нас ближче, по-друге, бабуся вже набирає гарячу ванну. Потрібно відігрітися. Пневмонія тобі ні до чого, я гадаю. І в тебе ні вина вдома немає, ні горілки, гірчиці теж, певен немає. Споримо, навіть чай скінчився? - аргументи були вбивчі. Що скажеш? Краще промовчати. Будь як буде.

Після відігрівання у ванній Тамара Гнатівна відпоїла мене своїм фірмовим чаєм, а потім і вином власного приготування. Поки ми з нею чаювали, у ванні парився Вовка. Нерегламентований банний день вийшов. Потім він сів дивитися футбол, зовсім ігноруючи мене - образився. Коли він ображався, був схожий на великого сердитого ведмедика.
У махровому халаті Тамари Гнатівни я несміливо сіла на диван за метр від Вовки. Він уважно стежив за грою своєї улюбленої команди. Мені так здавалося. Насправді, він уважно спостерігав за моїми рухами. Дурепка, в такому відверто домашньому вигляді я його просто збуджувала.

—    Вам журнали дати погортати чи з бабусею підете поговорите, Соня Костянтинівно? - сердито, але делікатно натякав, щоб я звалила.

—    Можна, я теж подивлюсь? - пішла я ва-банк.

—    Футбол? – він питально поглянув на мене й перевів погляд на мої оголені ноги.  Обпалившись вогнем його очей, я інстинктивно запахнула халата. Вовка почервонів і знову втупився у телевізор.

Чомусь думала, що помиритися ми з ним зможемо лише за допомогою цього безглуздого футболу. І хоча я страшенно не люблю дивитися цю гру, але довелося вникнути в біганину дорослих дядечок на полі, й, вловивши мить, коли вже забили гол, я, як справжній уболівальник, підскочила на дивані й вигукнула:

—    Го-о-о-л! Ура! Забили!

Вовка чомусь не поділяв моєї дикої радості. Він підозріло дивився на мене, як на душевнохвору.