Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Світло пробиралося між стулками дверей, і його було достатньо, щоб я оглянула, де ми опинилися. Це був контейнер із відходами текстильної промисловості. Ці клаптики призначалися для витирання мазуту на залізниці. Виходить, ми опинилися десь неподалік, а може, й на території залізниці. По контейнеру безперестанно барабанив дощ, і потоки холодної води стікали по стінках.
—  Ви знову за своє? - з докором запитала я. - Склад охоронявся, значить, знову крали? 
—    Я не знав. Чесно, – запевняв Вова.

—    Як ви могли? – сердилась я. Мене починало трусити чи то від злості, чи то від холоду.

—    Ти можеш думати все, що завгодно, але я реально не знав. Тобою б я не ризикував, – запевняв Вовка. Робив це дуже правдоподібно. - Давай подивимося ногу, - не дочекавшись згоди, він владним рухом схопив мою ногу й зняв кросівок, а потім стіг мокру шкарпетку. Покрутив ногу, потім усі пальці, попросив поворухнути мізинцем. Він ворушився, але було дуже боляче, тому я ойкала й айкала.

—    Я тобі казав, не йди з нами, - сердито стиснувши зуби, майже прогарчав Вовка.

—    Тобто, знову я винна? Молодець! Ледве що, хто винен? Соня Костянтинівна! А може, воно й так, адже були ж погані передчуття, але все одно поперлася. Так мені, дурепі,  й треба, - доки я потоком самолінчування намагалася якось зняти стрес, Вовка знайшов клаптики побільше, замотав мою ногу за принципом онучів і заштовхнув назад у кросівок, закінчивши ритуал зав'язуванням з шнурка гарного бантика. Мокру шкарпетку відкинув у куток, після чого те саме зробив і з другою моєю ногою.

Помітивши, що в мене зуб на зуб не потрапляє, він розстебнув свою курточку й скомандував:

—    Знімай свою курточку, вона, мабуть, вся промокла, й притиснись до мене, а то замерзнеш. Потрібно дощ перечекати, - його цікавило життєве запитання, а я трохи не зомліла від Вовиної пропозиції.

—    Може, тобі ще й ключі віддати від квартири, де лежать гроші? - згадала відому фразу з «12 стільців» Ільфа й Петрова. Вова посміхнувся.

—    Не потрібно. Якщо ти думаєш… того… ну… Та не буду я до тебе чіплятися. Ну просто холодно. А невідомо, скільки лити ще буде - його наївний погляд і цокіт моїх зубів були підтвердженням цього. - Я нікому не розповім про те, що обіймався з тобою, чесне слово.

—    Тобі ніхто й не повірить, - гордо гаркнула я й скинула мокру курточку. Він одразу ж обійняв мене своїми великими та сильними руками. Вовка був не просто теплим, а гарячим. Чи то мені так здавалося. Але минуло зовсім небагато часу, а я зігрілася. Навіть було приємно ось так от сидіти в невеликому контейнері, грітися від тіла один одного, коли навколо злива. Я боялася собі зізнатися, що в ту мить була невимовно щаслива. Але Вовчине серцебиття  пришвидшувалося.

Тривала пауза затяглася, тому Вовка вирішив розпочати розмову:

—    Ну і якого лішого ти поперлася збирати цей металобрухт? Сиділа б зараз удома, пила чай і перевіряла зошити. Скажи мені, де ти бачила класних керівників, які зі своїм класом збирали брухт? – я відчула різкі нотки у його словах.

—    По-перше, я цими вихідними не брала зошитів, щоб перевіряти. У п'ятницю все у школі спеціально перевірила. А по-друге, моя класна завжди з нами й генеральне прибирання робила, і на суботниках віником активно махала, і зарядку вранці проводила, і все, що ми робили, робила й вона. Особистий приклад завжди кращий за потік слів.

—    Ну пробач свого учня-ідіота… 
Ці слова боляче різанули мій слух. Звідки взялася  така занижена самооцінка?

— Чому ж ідіота? У кожній людині є щось від Бога, а отже, хоч трохи прекрасного. У тебе це теж є. Навіть якщо ти цього не помічаєш.

– Не помічаю. Ось повівся на вмовляння Ромки, що все чисто. І що? У тебе, можливо, зламаний палець і легко можеш заробити застуду, - ось звідки потік агресії. – А взагалі в мені прекрасне не бачить навіть бабуся, – розчаровано промовив Вовка.

—    Ти помиляєшся. Вона тебе дуже любить. І не смій більше принижувати себе такими словами, як «придурок», «ідіот», «кретин», «дебіл». Це ще не весь арсенал,  який я чую із ваших шкільних розмов.
Якщо слону щодня говорити, що він мавпа, він зрештою повірить і поводитиметься, як мавпа, - цю фразу я вичитала в якійсь педагогічній розумній книжці. Мені вона просто запала в пам'ять. Ось тепер спливла.

—     Тобі подобалося ходити до школи, коли сама вчилася? - раптом змінив тему розмови Вова. Що ж, тепер говорили про моє навчання. Я готова була говорити про що завгодно, аби не наступала тиша, від якої я чекала лише неприємностей.

—    Ні. Я панічно боялася школи, тому під будь-яким приводом просила маму, щоб вона дозволила залишитися вдома, - зізналася я. Вовка здивувався.

—    Як? І тобі не подобався твій клас?

—    Ні, не подобався. Клас, у якому я навчалася, був жахливим. Ні, щодо навчання – одні зірки. П'ятеро медалістів, майже всі хорошисти й лише двоє неуспішних. А от як люди… Хлопці прагнули щодня зробити максимум гидоти, а дівчата розважалися плітками. А я… Я була як «біла ворона». Мене не любили, тому що вчителі солодко-нудотно носилися зі мною, як із цінним вантажем – дочка директора заводу. Я досі з жахом згадую свої шкільні роки, – зізналася відверто.

—    Нічорта не розумію, - він притиснувся щільніше й усівся зручніше. Так, щоб можна було витягти ноги. – І після цього ти пішла працювати до школи? А не в падло?

—    Що? - не зрозуміла я. - По-нормальному можна говорити?

—    Тіпа не нагадує це тобі всі шкільні страхи? Я б ніколи не ткнувся до школи після такого негативу.

—    Чому негативу? Просто так склалося. Адже було й гарне. Прекрасні вчителі!  Та й однокласники не всі були поганими. У вас ось теж дружний клас, але всі індивідуальні.

—    Типу того. Староста Лєнка часто випендрюється. І Соколов собі багато почав дозволяти. Але я їх задвину. Не силоміць, морально, розслабся, - переконав, коли побачив, як я округлила очі.