Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— То були криваві мисливиці!

— Мисливицею була Антеак. Мої Рибомовки — лише чистильна команда.

Монео переводив погляд з одного співрозмовника на іншого, туди й назад. У цій розмові були тривожні нотки. Попри хрипіння, голос Малкі звучав майже безтурботно… але в нього завжди так. Небезпечний чоловік!

— Якраз перед твоїм прибуттям ми розмовляли з Монео про Нескінченність, — сказав Лето.

— Бідний Монео, — прокоментував Малкі.

Лето посміхнувся.

— Пам’ятаєш, Малкі? Якось ти просив мене продемонструвати Нескінченність.

— А ти відповів, що не існує Нескінченності, яку можна продемонструвати. — Малкі перевів погляд на Монео. — Лето любить гратися парадоксами. Знає всі мовні трюки, які будь-коли було винайдено.

Монео придушив вибух гніву. Він почувався зайвим у цій розмові, на цьому полі розваги вищих істот. Малкі та Бог-Імператор, наче двоє давніх друзів, із задоволенням згадували спільне минуле.

— Монео звинувачує мене, що я — єдиний володар Вічності, — сказав Лето. — Не вірить, що має стільки ж Нескінченності, як і я.

Малкі зиркнув на Лето.

— Бачиш, Монео? Бачиш, як він уміло грається словами?

— Розкажи мені про свою небогу Хві Норі, — попрохав Лето.

— Це правда, Лето, що вони казали? Ти хочеш побратися з ніжною Хві?

— Це правда.

Малкі захихотів, тоді скривився від болю.

— Вони страшенно мене покалічили, Лето, — прохрипів він. Тоді прошепотів: — А скажи-но, старий хробаче…

Монео перехопило подих.

Малкі перечекав хвилю, аби біль минувся, тоді сказав:

— Скажи-но мені, старий хробаче, чи у твоєму страхітливому тілі приховується страхітливий пеніс? Ото буде шок для ніжної Хві!

— Я давним-давно розповів тобі всю правду, — промовив Лето.

— Ніхто не розповідає правди, — прохрипів Малкі.

— Ти часто казав мені правду, — відповів Лето. — Навіть якщо сам цього не знав.

— Це тому, що ти спритніший за решту нас.

— Розповіси мені про Хві?

— Думаю, ти вже все знаєш.

— Я хотів би почути це від тебе, — промовив Лето. — Ви дістали допомогу від тлейлаксу?

— Вони дали нам знання, більш нічого. Усе інше ми зробили самі.

— Я так і думав, що це не тлейлаксанських рук справа.

Монео не міг більше стримувати своєї цікавості.

— Владико, що це про Хві та тлейлаксу? Навіщо ви…

— Ото ж бо й воно, Монео, давній друзяко, — сказав Малкі, повівши очима в бік мажордома. — Не знаєш, що він…

— Я ніколи не був тобі другом! — відрізав Монео.

— Тоді компаньйоном серед гурій, — уточнив Малкі.

— Владико, — сказав Монео, звернувшись до Лето, — чому ви говорите про…

— Шшш, Монео, — утихомирив його Лето. — Втомлюємо твого давнього компаньйона, а я ще багато чого хотів би від нього довідатися.

— Ти не задумувався, Лето, — спитав Малкі, — чому Монео ніколи не намагався вирвати в тебе всієї дульпанії?

— Чого вирвати? — перепитав Монео.

— Це ще одне старе слівце Лето, — пояснив Малкі. — Дуля і панія — дульпанія. Досконало. Чому тобі не перейменувати свою Імперію, Лето? Велика Дульпанія!

Лето здійняв руку, наказуючи Монео мовчати.

— Розповіси мені, Малкі? Про Хві?

— Просто кілька маленьких клітин мого тіла, — сказав Малкі. — Тоді дбайливе виховання, старанна освіта — усе цілковито протилежне твоєму давньому друзяці Малкі. Ми зробили це все у не-місці, де ти не міг нічого побачити!

— Але я зауважив, як щось зникає, — промовив Лето.

— Не-місце? — спитав Монео, коли значення слів Малкі дійшло до нього. — Ти? Ти й Хві…

— Це той обрис, який я бачив у тінях, — сказав Лето.

Монео не бачив нічого, крім обличчя Лето.

— Владико, я скасую шлюб. Накажу…

— Ти нічого такого не зробиш!

— Але ж, Владико, якщо вона й Малкі…

— Монео! — прохрипів Малкі. — Твій Владика наказує, а ти мусиш коритися!

Цей глузливий тон! Монео люто зиркнув на Малкі.

— Цілковита протилежність Малкі, — промовив Лето. — Невже ти цього не чув?

— Що може бути кращим? — спитав Малкі.

— Але ж, безперечно, Владико, якщо ви тепер знаєте…

— Монео, — сказав Лето, — ти починаєш мене дратувати.

Монео присоромлено замовк.

— Так краще, — промовив Лето. — Знаєш, Монео, якось десятки тисячоліть тому, коли ще був іншою особою, я припустився помилки.

— Ти й помилка? — глузливо прокоментував Малкі.

Лето лише всміхнувся.

— Мою помилку компенсував той чудовий спосіб, яким я її виставив.

— Словесні трюки, — шпигнув Малкі.

— І справді! От що я сказав: «Теперішнє — це бентега, майбутнє — мрія; тільки пам’ять може відкрити сенс життя». Хіба ж не чудові слова, Малкі?

— Надзвичайні, старий хробаче.

Монео затулив рота долонею.

— Але мої слова були нерозумною брехнею, — продовжив Лето. — Я й тоді це знав, та ці чудові слова мене приворожили. Жодна пам’ять не відкриває жодних сенсів. Без страждання духу, що є безсловесним досвідом, ніде немає жодного значення.

— Я не розумію значення страждання, завданого твоїми кривавими Рибомовками, — сказав Малкі.

— Ти не відчуваєш жодного страждання, — відповів Лето.

— Був би ти в моїй шкурі…

— Це лише фізичний біль, — сказав Лето. — Він скоро минеться.

— Коли ж я пізнаю страждання? — спитав Малкі.

— Можливо, пізніше.

Лето відхилив передні сегменти від Малкі, глянув Монео в очі.

— Ти справді служиш Золотому Шляху, Монео?

— Ах, Золотий Шлях, — кепкував Малкі.

— Ви знаєте, що так, Владико.

— Тоді мусиш поклястися мені, — промовив Лето, — те, про що ти тут дізнався, ніколи не може злетіти з твоїх губ. Не смієш це висловити ні словом, ні знаком.

— Клянуся, Владико.

— Він клянеться, Владико, — насмішкувато сказав Малкі.

Одна з дрібних ручок Лето вказала на Малкі, що лежав, вглядаючись у гострий профіль обличчя під сірим каптуром.

— Через давнє захоплення і … з багатьох інших причин я не можу вбити Малкі. Не можу навіть просити про це тебе… але його слід позбутися.

— Ох, який же ти спритний! — протягнув Малкі.

— Владико, якщо ви почекаєте по той бік покою, — сказав Монео, — то, можливо, коли повернетеся, Малкі вже не становитиме проблеми.

— Він це зробить, — прохрипів Малкі. — Підземні боги! Він це