Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Мілана, - кричала в думках Софія, - що відбулось? Чому ти не відповідаєш! Мені здалось, наче мене душать, - дівчина дуже часто дихала, тримаючись шиї, - мене щось порізало! – вона ледь не плакала».
«Я тут, - миттєво відповіла Мілана, - не хвилюйся, але слухай мене уважно! Повертаються олень… - вона запнулась, - повертається Костя та Аринка! Я благаю тебе зробити вигляд наче нічого не відбувається, - вона повторила це декілька разів, - вір мені! Ці діти не мають нічого знати! Вони не мають ні про, що здогадуватись».
«Я не розумію, - захникала Софія, - я не розумію, чому я тут! Де мама й тато? Чому вони не забрали мене?».
«Ось що я мала на увазі, - сказала Мілана, - коли казала про справжній дім. Софія, зберись. Костя та Аринка мають просто йти до табору».
Мілана закрила очі та відігнала темряву з голови. Одразу відчула вітерець, сьогодні він був трохи прохолодним. Почула галас з табору. Відчула вібрацію дерев, що махали своїми кронами, наче вирішили потанцювати. Дівчина спочатку глянула в сторону Софії та побачила дівчину, що сиділа, підперши паркан. Вона тримала шию рукою, хоча кров й не йшла На щастя, це був просто маленький поріз. Софія дивилась прямо, задумавшись, стримуючи сльози та очі були вологими від спогадів. «Уявляю, що зараз відбувається в голові в бідної дівчинки» - зітхнула Мілана та одразу повернула голову в сторону пагорба.
Побачивши Костю та Аринку, дівчина притулилась до стовбура. Діти несли в руках якісь трави та про щось говорили. Побачивши паркан та Софію, що сиділа на землі, діти зупинились. За мить, вони кинулись до дівчини та почали її гукати.
- Що сталось? – запищала Аринка, впавши біля Софії, - на тебе хтось напав? – вона відсторонила руку подруги та побачила поріз на шиї, - хто це зробив?
- Софія! – крикнув Костя, - Що сталось?
Софія деякий час не реагувала на крики дітей, але потім повільно підняла голову на Костю, подивилась на нього дивним поглядом. «Аби ці крики не почули в самому таборі» - Мілана стисла кулаки, відчуваючи, як все в середині холоне. Вона чортихнулась, адже вона сама винна, що по необережності, звернулась до Софії в думках. Треба було більше часу на підготовку, але вже нічого не повернеш назад.
- Все добре, - невпевнено відповіла Софія, та погляд її все ж таки став сфокусований, - не переймайтесь, - вона махнула рукою та спробувала всміхнутись, - я дурепа, махала палкою та вдарила себе по голові.
- Ти себе вдарила по голові так, що порізала шию? – не зрозуміла Аринка, підозріло розглядаючи дівчину на землі.
- Я не знаю як так вийшло, - продовжувала Софія, - але це так. Тут нікого крім мене не було.
- Слухай, - засміявся Костя, побачивши, що дівчина дійсно саме себе скривдила, - ти обережно, бо наступного разу взагалі зламаєш собі шию, - він подивився на шию, - просто поріз та вже й загоївся.
- Так, - всміхнулась Софія та спробувала піднятись, - не переймайтесь.
- Ти точно в нормі? – спитала Аринка та допомогла піднятись, - я тебе заміню, йди відпочинь.
- Ні, ні, - замахала руками Софія, злякавшись, - ні в якому разі. І не кажіть Мар’яні, - вона почервоніла, - вона й так вважає мене малечею. Як дізнається, що я себе гіллякою покалічила – взагалі не відстане від мене.
Костя засмівся ще голосніше, а Аринка всміхнулась та відійшла від дівчини. Діти допомогли Софії витерти бруд з одягу та підняли зброю. Гілляку передавали обережно та сміялись. Софія зробила вигляд, що надулась та вихопила зброю. Потім підійшла до паркану та зосереджено поглянула в ліс. Вона нагадала дітям, що взагалі-то вона на службі, тому хай йдуть собі та не заважають. Костя та Аринка, заспокоївшись, насміявшись, пішли до табору. Мілана зітхнула з полегшенням та потерла свої очі. «Оце так пощастило!» - подумала вона та тихо встала на ноги.
Дівчина побачила, що Софія почала дивитись по сторонам та зробила дуже серйозний вираз обличчя. «Напевно вона намагається докричатись до мене в думках?» - вирішила Мілана та голосно шикнула. Софія, почувши звук зі сторони кущів, підскочила та виставила палку вперед. Вона не очікувала, що хтось підійшов так близько до табору.
Мілана тихо вийшла з кущів та помахала Софії рукою. Вона миттєво приклала палець до рота, показуючи, що та не має нічого говорити. Дівчина поманила пальцем до себе, показуючи, що не може вийти зі свого укриття. Охоронець подивилась на вихід та швидко рушила в сторону подруги.
- Що тут відбувається? – пошепки спитала Софія, не розуміючи, чому має так робити, - ти наче втікач, який не хоче, щоб тебе викрали.
- Скажи мені одне, - перебила дівчину Мілана, - ти згадала свій дім?
- Так, згадала, - погодилась Софія, - я не розумію, чому ми весь цей час тут сидимо, а не шукаємо вихід з табору.
- Все дуже складно, але я все поясню, - Мілана весь час оглядалась навколо, - ти згадала все, тому що в тебе на шиї висіло намисто, - пояснила вона, - я його зрізала, але трохи тебе порізала, - вона зробила паузу, - вибач за це, я не невмисно.
- Ти можеш ставати невидимою? – спитала Софія, - взагалі, де ти ділась? Де Іван? Де Ліза? Костя прийшов з Дімою та пояснив, що ви посварились та пішли різними дорогами. – вона насупилась, - я зараз взагалі нічого не розумію.
- Не час зараз про все це говорити, - запевнила Мілана, - нам потрібно тікати!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайдені, Євгеній Шульженко», після закриття браузера.