Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

— А Мередіт? — я потягнувся по шийну хустку.

— Гадаю, вже в кулісі чекає.

— Отже, вона тут, — сказав я.

Він звівся й почав заправляти мені ремінь у шльовки.

— А де їй ще бути?

— Не знаю, — мої пальці були незграбні й тремтливі, я не міг зав’язати навіть звичний вузол. — Минулої ночі вона кудись зникла.

— Потім перейматимешся. Зараз не на часі.

Він надто туго затягнув на мені ремінь і підхопив зі столу мої рукавички. Я глянув у дзеркало. Волосся моє було страшенно скуйовджене, щоки блищали від поту.

— У тебе жахливий вигляд, — зауважив Александр. — Захворів?

— Такий я відчуваю біль у грудях // І між надією та страхом спір, // Що млосно стало від напливу дум[123], — не стримався я.

— Олівере, що...

— Не зважай, — озвався я. — Мені вже час.

Я вислизнув до коридору, перш ніж він устиг відповісти. Двері важко причинилися за мною, і я зупинився, тримаючись за ручку, змушений на мить завмерти через брак сил: цієї миті вони були потрібні мені лише для того, щоби просто дихати. Я заплющився, зосередившись на вдихах і видихах, аж доки остання репліка першої сцени не повернула мене до життя.

Це був голос Мередіт, низький і рішучий:

— ...І негайно щось робити.

Я рушив за лаштунки.

На непевних ногах я плентався вздовж декорації в безжальній темряві за сценою, поки очі мої не призвичаїлися до прохолодного світла лампи в суфлерській будці. Помреж помітив мене й засичав у гарнітуру:

— Рубко, агов! У нас тут живий Едгар. Ні, справжній. Вигляд пошарпаний, але він вбраний і готовий до виходу.

Він затулив мікрофон долонею і прошипів:

— Чуваче, Ґвендолін тобі яйця відірве... — а відтак знову зосередився на тому, що відбувалося на сцені.

Я на мить замислився, що б він сказав, якби я зізнався, що реакція Ґвендолін мене зараз хвилює найменше.

На сцені Джеймс шанобливо схилив голову перед батьком.

ҐЛОСТЕР: Наші кращі часи в минулому. Озлоблення, підступи, зради і згубні безпорядки будуть супроводжувати нас до могили. Викрий цього мерзотника, Едмунде.

Джеймсові губи скривилися, і я з раптовим тремом згадав те, що він товкмачив мені вночі. Глостер завершив промову й рушив помережаною зірками підлогою в протилежну кулісу.

— Ось так завжди, — сказав Джеймс, коли він зник. — Яка дурість! Коли ми самі псуємо і спаскуджуємо собі життя, ми звинувачуємо у наших нещастях сонце, місяць і зорі. Можна подумати, ніби ми дурні з волі небес, злодії і зрадники внаслідок атмосферного тиску, п’яниці й розпусники під нездоланним впливом планет. Усе найгірше в собі ми пояснюємо надприродними силами.

Він глянув у небо, стиснув кулак і насварився на зірки. Сміх розквітнув у нього на губах і задзвенів у моїх вухах — відчайдушний і зухвалий.

— Чудовий виверт людської розпусти — звалити відповідальність за свій блуд на зірки! — він тицьнув пальцем у одне із сотень сузір’їв, а тоді провадив далі, тепер уже задумливо: — Батько пустував із матір’ю під знаком Дракона. Я народився під Великою Ведмедицею. Звідси виходить, що я повинен бути грубим і сластолюбним... — він знову розсміявся, але сміх цей пролунав гірко. Я переступив з ноги на ногу, відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибки. — Які нісенітниці! Я такий, як є, і був би таким же, хоч би найцнотливіша зірка блимала над моєю колискою... Ось іде Едгар...

Він говорив якось невпевнено, чи то через те, що сумнівався в моїй появі, чи то його гнітило щось серйозніше. У чому була причина, я не знав. Натомість обережно ступив у наш зоряний світ.

— Що нового, брате Едмунде? — спитав я вдруге за останні вісімнадцять годин. — Про що ти розмірковуєш?

Крок за кроком ми гладенько пройшли ту саму розмову, яка уривками точилася минулої ночі. Джеймсове обличчя скидалося на маску. Він подавав текст рівно, як завжди, ніби не помічаючи недовіри, переляку й люті, які мало не розривали мене навпіл щоразу, коли я на нього дивився. Мої слова прозвучали жорстко й уривчасто:

— Певне, якийсь мерзотник звів на мене наклеп.

— Боюсь, що так, — повільно промовив він, але вже наступної миті знову зісковзнув у свою звичну неквапну, шовкову лагідність.

Я геть забув мізансцену і тепер стояв незрушно, подаючи свої репліки невиразно, наче на автоматі.

Коли він завершив чергову фразу, я спитав різко:

— Сподіваюсь, ти мені незабаром про все розкажеш?

— В цій справі я до твоїх послуг, — відповів він.

Після цього я мав піти зі сцени, але залишився. Я довго, дуже довго чекав, і врешті йому довелося-таки зазирнути крізь Едгара й побачити замість нього мене. У його очах майнуло впізнання, а разом з ним спалахнув страх. Я відвернувся, щоб піти, і, повертаючись за лаштунки, почув, як він знову заговорив, але тепер голос його звучав трохи слабше.

ДЖЕЙМС: Повірив батько, і повірив брат,

Тому що чесність вища за підозри.

Їх простодушність легко обдурити.

Чого я від народження не маю,

Те розумом зумію досягти.

Байдуже, як дістанусь до мети.

Ця бравада раптом здалася мені фальшивою. Він знав, що я знаю. І цього наразі було достатньо. Вистава мала шкутильгати далі.

СЦЕНА П’ЯТА

Наступні десять із гаком сцен я намарно чекав у гримувальні на Джеймсову