Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

А між тим день за днем минало літо. І ось уже і перший день серпня постукав у вікна теплим, літнім дощиком. Давно не було вже дощу. Так, що Віталік навіть почав побоюватися аби не вигоріла вся трава. І тоді корови не будуть мати що пасти.

Але трава не вигоріла, не висохла і протрималася до цього благословенного часу, коли з неба тисячі краплин знову напоювали землю живильною силою. Аби та змогла дати на осінь свій урожай. Хоча це вже було і надто пізно. Але, як то кажуть, краще пізно ніж ніколи. І треба радіти тоді, коли є. А не скиглити весь час, що чогось не стає. Бо все має свій сенс. Просто не завжди ми його розуміємо.

На вулиці поголів’я худоби почало зменшуватися. Бо роботи багато а грошей з того дуже мало. Тому не вигідно ставало вже мучитися з тим, сидіти день і ніч безвилазно в гнояк і не бачити світу божого.

Люди почали їхати закордон в пошуках кращої долі. А дехто ще й і щастя. Хоча, яке там щастя, коли ти далеко від дому, від рідних, серед чужих, не знайомих тобі людей – десь там, за тисячі кілометрів ішачиш за парочку зелених, чи якогось іншого кольору, папірців. Де в тому щастя. І багато поверталися. Бо не могли проміняти «рідне болото» на закордонний «рай». Ніяк не могли. Але не всі.

Були й іншого погляду люди. І вони якраз були готові поміняти все і вся заради того, чого вони хотіли. Така їхня природа. Нічого дивного. Але ж не всі то розуміють. Є такі і є такі. Нічого дивного. Таке життя. І кожен є цілком окремим індивідуумом, цілком інакшим від інших.

Скрушно тепер дивився на то все Віталік. Не бачив він в тому нічого доброго. Бо і сам уже спробував «солодкого раю ще на початках». Тож тепер уже був радий і тому, що мав корів, свинок і якусь там роботу на пів ставки. А що мало? Та ж вистачає!

Вчора дзвонив брат. Геть чисто розсипався його братиско. Чи то пити почав знову. Чи то вже не пам’ятав, що говорить. Але ніс такі дурниці, що Віталій уже в думках молився аби той закінчив свою бесіду якнайскоріше. А коли той нарешті попрощався, то навіть не встидаючись Люди, яка на ту пору надійшла, видихнув з таким полегшенням, наче віз тягнув.

Олег розповідав цікаві і водночас страшні речі. Речі, від яких у Віталіка мороз бігав поза шкіру і було бажання закрити вуха аби цього не знати. Бо Віталік, хоча і ніколи не був боягузом але від почутого сам був не свій.