Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

А розповідав брат цілком містичні речі. Жити він залишився тепер сам. І відколи вони поїхали спати нормально не може. Ну не спиться йому чомусь. І так кожної ночі. А десь посеред ночі приходить Марія. І тоді «шоу починається».

Чоловік клявся, що не вживає нічого. А те, що розповідав, божився, що свята правда. І просив приїхати, бодай відвідати. Бо вже не може собі ради дати. З розуму сходить від того усього.

– Та приїдемо ми якось. – відповідав стримано Віталік. – Десь при можливості. Може буду їхати в ту сторону сам, тай заїду. А ти кріпися. Кріпися брате. Жити треба. А що поробиш.

Він говорив тими старими, зашурганими фразами, котрі не раз чув. А що більше сказати мав? Ну не хотів він їхати до брата. Не хотів. Тим паче, що той порозказував таке, що приємного мало. Тож так говорив для гониться. Аби ніхто не казав, що не хоче з рідним братом навіть поговорити. Але коли той попрощався, довго не затримував.

– Брат? – коротко спитала Люда.

– Так. – відповів Віталік. – Хотів аби ми приїхали до нього. Здається, знову зірвався.

– Ну а ти?

– Люда, ну от коли я маю до нього їхати? Тай і не дуже аж так хочу, як що чесно. Відповів, що приїду, коли зможу. Але нічого не обіцяв. Хату, певно, хоче поділити. Бо тоді так хапали, що аж гидко було дивитися. А Влад, тепер як їхав, то казав аби я лишив то все. Нам і так буде. Тай я так і зроблю. Не хочу я нічого звідти тягнути. Хай тримає собі. А хоче так поділитися, то хай сестрі подзвонить. Як не як а вона також має право. От нехай заодно і перепросить. А то звикли лише згадувати родичів, коли їм треба.