Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Це шахрайство!

— Ой, не перебільшуй. Ми відберемо трохи грошиків у людей, які їх не потребують і не повинні здогадатися, що їх ошукали. Як я вже говорив, якщо Бог був до того милосердний, що створив простаків, то це щоб було, кого надувати. Якби всемогутній Господь того не бажав, то не зробив би їх такими тупенькими. Чого тобі хотілося б, мій хлопчику?

Він помітив мою ніяковість.

— Годинку з юною безсоромницею? Любиш таке? Я от у твоєму віці, е-ех, мене було не спинити. Я тут знаю двох-трьох розпусниць. Зможеш сам обрати: блондинка, негритянка? Які тобі подобаються… А може, обидві, моє поросятко?

Спантеличений, розлючений, я зашарівся, плутав слова. Цей розжирілий тип був мені огидний, з усім його соромітництвом та самовдоволеністю. Я добирав слова, співзвучні з ляпасом, щоб виказати мою лють, зневагу, гидливість, обурення, ненависть. Щось образливе, презирливе, щоб до кінця його жалюгідних днів сором їв йому очі, та що викриє його ницість, посередність і безчестя. Виголосить, що я не такий, я не зраджую друзів, не маю нічого спільного з таким зажерливим реакціонером, як він. Що цей тип мене провокує: бо лише жалість до його стадвадцятикілограмової тушки не дозволяє мені набити йому пику.

— Я хочу «24 години Ле-Мана».

10

Про роздутий штат паризьких поштарів і чиновників можна почути багато недоброго. Це несправедливо. От, скажімо, у моєму кварталі їм властива одна річ, через яку наклепи неприпустимі, — пунктуальність. Роками поштар приносив кореспонденцію для всього будинку й викладав її на килимок перед дверима консьєржів між 7:38 та 7:40 ранку. Дядечко Бардон, дрібний службовець Паризької мерії, виходив на роботу о 7:45, бо мав там бути вже о 8:15. Він відчиняв двері своєї квартирки, підбирав стосик листів і газет, заносив до себе та йшов, кидаючи тітоньці Бардон незмінне «До вечора, моя кнопочко». Припускаю, ця фамільярність зародилася в ті давні часи, коли його дружина ще не скидалася на пивну бочку з руками вантажника. Вона відповідала: «Гарного дня, козлику». Жоден, хто бодай раз стикався із цим біснуватим мстивим крикуном, не насмілився б порівняти його з козенятком. У мене в запасі було п’ять хвилин. З квартири виходив о 7:30, щоб дійти до ліцею на 7:59. Я чекав, зачаївшись на слабо освітленому сходовому майданчику другого поверху, читаючи в тиші та видивляючись у вікні внутрішнього двору листоношу, який кидає пошту на килимок і йде геть. Я підбігав навшпиньках. Уже за кілька секунд я знаходив конверт зі штемпелем Генріха IV, цупив його та клав до кишені. Триместрові табелі, геть списані зауваженнями на кшталт «Якби схотів, міг би працювати краще, але не хоче», «Постійний у непостійності» та іншими, цинічними й неприємними, записи про позаурочні відпрацювання, злісні повідомлення й попередження ніколи не доходили до батьків. З початку навчального року я вправно підробляв підпис батька. Мені навіть не довелося тренуватися, аби скопіювати його карлючку. Нейтральні листи я пропускав. Це був єдиний спосіб забезпечити собі королівський спокій. Проблем з ліцеєм у мене не було. Батьки ні про що не здогадувалися. Звідси моя симпатія до поштарів.

Уроки були смертельно нудні — як завжди, а от погода — чудова. Ув’язнений по центру класу, край вікна, я роздивлявся сірий купол Пантеону. Чому в Парижі ніколи не стається землетрусів? Краще б я був на вулиці. Я глянув на годинника. Кожна хвилина того полудня видавалась нескінченною. Поруч зі мною старанно працював Ніколя. Він скрупульозно все записував, під лінійку підкреслюючи текст чотириколірною ручкою. Живий об’єкт спостережень, така собі невідома комаха, відкрита зворушеним науковцем. Він дуже любив навчатися, тому захоплено ковтав ці нудотні літанії[160]. Мені було начхати на заробляння оцінок, успішний перехід у старші класи та солодкий пряник — світле майбутнє. Натомість я й далі читав: книжка на колінах, на підлозі розкритий ранець, щоб скинути туди томик, — на той рідкісний випадок, коли вчитель вирішить пройтись між рядами, розім’яти ноги. Казандзакіс ускладнював мені життя. На «Свободі або смерті» сконцентруватися було нереально. Мій розум витав деінде. Я думав про Сесіль. Де вона? Що робить? Вона так і злитиметься на мене? Коли я її знову побачу? Я не знав, як шукають зниклого, якщо він не член твоєї родини. Може, Саша щось підкаже? Мої думки перервав подвійний стукіт у двері. Наш англієць спинився. Увійшов шкільний сторож.

— Маріні, — кинув він. — Вас викликає мосьє Массон.

Я підвівся. Казандзакіс зісковзнув до ранця. Ніколя підвівся мене пропустити. Поплескав по спині, щоб підбадьорити. Я пішов слідом за сторожем.

— Що він хотів? — спитав я.

— Якщо вас викликають посеред уроку — це вже недобрий знак, — відповів він.

Ідучи безкінечним коридором, я все зрозумів. Це поштар, листи чи мама. Може, сусід із шостого, що заскочив мене зненацька: я не розчув його кроків, коли минулого тижня сидів на сходах, а він не зрозумів жодного слова з моїх плутаних пояснень. Він викрив мою таємницю. Я попав. Важко буде все заперечувати чи переконувати, що пошта регулярно губилась. Таке собі розкрадання кореспонденції дебілом, що втрапив на гачок дурощів. Скличуть дисциплінарну раду, і вона відрахує цього йолопа. Сором, втрата прав, неминуча дорога на гільйотину. Я шукав бодай якісь пом’якшувальні обставини. Може, розридатись, удати останнього дурника, приплести сімейні чвари, тоді покарання зведеться до відсторонення від навчання на три дні. Мене охопило непереборне бажання відлити. І втекти. Як чкурну — ніхто мене не дожене. Куди бігти? Біда втечі в тому, що вона не надто віддаляє вас від вихідної точки. Ефект бумерангу. Треба сміливо глянути в очі проблемі. Спускаючись сходами сорому, я думав про Ізабеллу Арчер та Алексіса Зорбу. Вірогідно, різниця між чоловікам й жінками криється у сміливості жінок вирізати нарив, тоді як чоловіки безперестанку знаходять хоч яку причину з ним жити. Ми підійшли до кабінету головного наглядача. Сторож постукав двічі. Почулося: «Увійдіть». Він відчинив двері. Я заплющив очі. Ніби засуджений до розстрілу, почувши: «Вогонь!»

— Що з вами, Мішелю?

Шерлок стояв у дверному отворі, дивився мені в очі й посміхався. Він що, садист? Прикидається другом, тим самим підсовуючи мені пастку, щоб я зізнався?

— Підозрюю, вам зрозуміла причина вашого виклику сюди? — серйозним тоном запитав він.