Читати книгу - "Червоне і чорне"

Безжалісна пам'ять почала малювати йому найдрібніші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.

Через день після їхньої розмови і розриву Жюльєн вночі мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль.

Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені.

Через два дні, замість того щоб гордо не помічати пана де Круазнуа, він готовий був кинутись йому на груди й розридатись.

Звикнувши до свого нещастя, він знайшов у собі силі виявити трохи здорового глузду й вирішив поїхати у Лангедок, запакував свою дорожню валізу й пішов на пошту.

Він мало не знепритомнів, коли почув у поштовій конторі, що в кареті, яка завтра вирушає в Тулузу, випадково є вільне місце. Залишивши його за собою, він повернувся в палац де Ла-Моль, щоб повідомити маркіза и свій від'їзд.

Пана де Ла-Моля не було вдома. Ні живий ні мертвий Жюльєн пішов у бібліотеку, щоб почекати його. Що з ним зробилось, коли він побачив там мадемуазель де Ла-Моль.

Коли він увійшов, на її обличчі відбилась така злість, що в нього вже не лишилось ніяких сумнівів.

Розгубившись від несподіванки, Жюльєн в пориві розпачу не стримався і сказав їй найніжнішим голосом, який ішов з глибини душі:

— Так, значить, ви не любите мене більше?

«Я не можу схаменутись, що віддалася першому зустрічному, — сказала Матильда і залилася слізьми від злості на саму себе.

— Першому зустрічному? — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної середньовічної шпаги, що зберігалася в бібліотеці як рідкість.

Коли він заговорив з мадемуазель де Ла-Моль, йому здавалось, що мука його дійшла до краю, але його страждання посилились у сто разів, коли він побачив, що вона плаче з сорому. Він був би найщасливішим з людей, якби зміг її зараз убити.

В ту хвилину, коли він з деяким зусиллям витяг шпагу з старовинних піхов, Матильда, зрадівши цілком новому відчуттю, гордо наблизилась до нього; сльози її вмить висохли.

В цю мить Жульєн подумав про маркіза де Ла-Моля, свого благодійника. «Я мало не вбив його дочки! — сказав він собі. — Який жах!» І він уже хотів жбурнути шпагу. «Звичайно, вона захлинатиметься зі сміху, побачивши цей мелодраматичний жест». Ця думка повернула йому спокій. Він уважно подивився на лезо старовинної шпаги, немов шукаючи на ньому іржавої плями, потім вклав її 8нов у піхви й спокійнісінько почепив на золочений бронзовий цвяшок, на якому вона висіла.

Всі його рухи, під кінець дуже сповільнені, тривали не менше хвилини; мадемуазель де Ла-Моль дивилася на нього з подивом. «Отже, мій коханець мало не вбив мене», — не могла вона отямитись.

Ця думка перенесла її в далекі часи Карла IX і Генріха III.

Вона стояла нерухомо перед Жюльєном, який тільки що повісив на місце шпагу, і в очах її вже не було зненависті. Треба визнати, що в цю хвилину вона була чарівна. Напевне, жодна жінка не була менше схожа на паризьку ляльку (цей вираз в устах Жюльєна означав те, що найбільше відштовхувало його від парижанок).

«Коли б мені не піддатися йому знову, — подумала Матильда. — На цей раз він уже обов'язково вважатиме себе за мого володаря і папа, досить тільки поступитися йому, та ще відразу після того, як я так різко з ним повелася». І вона втекла.

«Боже, яка ж вона гарна! — думав Жульєн, дивлячись їй вслід. — 1 це та самісінька жінка, що в такому захваті кидалася мені в обійми ще тиждень тому!.. І ці хвилини ніколи більше не повторяться! І я сам винний у цьому! А в самий момент такої незвичайної, такої значної для мене події — я лишався холодним!.. Треба визнати, що я народився з дуже вбогою і дуже нещасливою вдачею».

Увійшов маркіз; Жульєн поспішив повідомити його про свій від'їзд.

— Куди? — спитав пан де Ла-Моль.

— В Лангедок.

— Е, ні, пробачте, будь ласка, ви призначаєтесь для більш високих справ, і якщо й поїдете куди, то на північ… Висловлюючись по-військовому, я триматиму вас під домашнім арештом. Будьте ласкаві не виходити з дому більш як на дві три години в день, ви можете бути потрібні мені щохвилини.

Жульєн уклонився і, нічого не відповівши, вийшов з кімнати, дуже здивувавши цим маркіза. Жюльєн не міг ні з ким розмовляти; він замкнувся в своїй кімнаті і поринув у розпачливі міркування про свою жорстоку долю.

«Виходить, думав він, — я навіть виїхати не можу. Невідомо, скільки днів маркіз триматиме мене в Парижі. Боже мій Що зі мною буде? Я не маю в світі друга, з яким я міг би порадитись. Абат Пірар обірве мене на першій фразі, граф Альтаміра запропонує взяти участь у якій-небудь змові. А я ж божеволію, я почуваю це, я божеволію Хто зможе порадити мені, що робити? Що зі мною буде?»

XVIII. ЖОРСТОКІ ХВИЛИНИ

І вона признається мені в цьому! Розповідає найдрібніші деталі! В її прекрасних очах, що дивляться на мене, відбивається кохання, яке вона відчула до іншого!

Шіллер

Мадемуазель де Ла-Моль в захопленні думала тільки про ту чудову хвилину, коли її мало не вбили. Вона доходила до того, що казала собі: «Він гідний бути моїм володарем, бо готовий був мене вбити. Скільки в вродливих світських юнаків довелося б сплавити докупи, щоб добитися такого вибуху пристрасті!

Треба визнати, він був дуже гарний тієї миті, коли став на стілець, щоб повісити на місце шпагу, в такому ж мальовничому положенні, якого їй надав декоратор. Зрештою, я зовсім не така вже божевільна, що закохалась у нього».

Якби в цю мить знайшовся якийсь пристойний привід, щоб поновити їх стосунки, вона радо б його використала. Жюльєн, замкнувшись у своїй кімнаті, поринув у якнайбільший розпач. У своєму безумстві він уже думав піти й кинутись їй до ніг. Якби, замість того щоб ховатись у себе, він пішов поблукати в саду чи по кімнатах палацу, можливо, трапилась би така нагода і за одну мить його найглибший розпач змінило б найвище щастя.

Але та сама завбачливість, за відсутність якої ми докоряємо йому, унеможливила б той чудовий жест, коли він схопив шпагу, а це ж і зробило його таким принадним в очах мадемуазель де Ла-Моль. Ця сприятлива для Жюльєна примха Матильди тривала цілий день, — вона в найчарівніших фарбах уявляла собі короткі хвилини