Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

Непереможним є все, що роджене для творчости, для ра-дости й цвітіння.

Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур’янами те, чому порости бур’янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, — все те, що не жило, а чаділо.

І ввійде той чад і сморід у сиру землю, в глибини її найдальші.

І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.

Гарміш -Партенкірхен 1948-49рр.

ДОДАТОК ДО ПРОЧИТАНОГО,

ЩО СТАНЕ В ПРИГОДІ ВЧИТЕЛЕВІ ТА УЧНЮ

До видання увійшов роман видатного українського письменника І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Додаток до прочитаного містить біографічні, літературознавчі й методичні матеріали, які допоможуть читачеві ґрунтовніше ознайомитися з життям і творчістю письменника, його роллю в становленні нової української літератури. Наприкінці розділу вміщено список рекомендованої літератури для тих, хто цікавиться творчістю автора і захоче поглибити свої знання.

Життєвий і творчий шлях І. Багряного

Іван Павлович Багряний (Лозов’ягін) народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем) у м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області в сім’ї маляра. Мати майбутнього письменника Євдокія Іванівна Кривуша походила із заможного селянського роду з села Куземин біля Охтирки. В сім’ї, окрім Івана, виховувались також син Федір і дочка Єлизавета.

До школи Івась пішов шестирічним і, оскільки розмовляв українською і лічив, як навчила мати, теж по-українськи, в російській церковно-приходській школі в Охтирці хлопчикові приклеїли тавро «мазепинєць». З 1916 до 1918 рр. вчився у вищій початковій школі, потім — в Охтирській ремісничій, з якої перевівся в Крас-нопільську художньо-керамічну школу, де набував фаху маляра й гончара. Жилося майбутньому письменникові в цей час дуже тяжко. Пізніше він згадував, що уже десятирічним тривожився проблемою хліба насущного і заробляв його своїми руками.

У 14-річному віці Іван став свідком жорстокої розправи чекістів із його 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.

«Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її...

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (мого дадька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьбі — в 1917-1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина»1.

Закінчивши у 1922 р. Краснопільську художньо-керамічну школу, Іван, рятуючись він голоду, який викосив у 20-х роках півтора мільйона людей, вирушив на Донбас. У 1922-1926 рр. викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, у друкарні, мандрував по Криму, Кубані, редагував у Кам’янці-Подільському місцеву газету. В 1924 р. стає членом бюро Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг».

У 1925 р. у Кам’янець-Подільській газеті «Червоний кордон», працюючи в ній ілюстратором, Багряний надрукував свої перші вірші. В цьому ж році під першим псевдонімом (І. Полярний) видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П’ять оповідань».

У1926 р. письменник опинився в Києві і вступив до Київського художнього інституту на малярський факультет. У журналах «Глобус» та «Життя й революція» з’являються його твори під псевдонімом Іван Багряний. У цей же час поет пориває з «Плугом» і вступає до організації МАРС (Майстерні Революційного слова), до якої належали Григорій Косинка, Євген Плужник, Тодось Ось-мачка, Борис Антоненко-Давидович, Дмитро Фальківський, Ва-лер’ян Підмогильний та ін.

Після Жовтневої революції і громадянської війни прийшли часи відносного спокою і відбудови. І. Багряний радіє відбудові, він її співучасник і її творець. А молодість і любов до рідної землі, хоч і важкувато часом йому живеться на ній, надихають на створення ліричних віршів-гімнів природі, людині та її праці (поезії «В місто», «Біля Дніпрових порогів», «Над Россю», «Дівчині», «Далечінь», «Люблю» та ін.).

У 1927 р. Іван Багряний дебютував як прозаїк. У журналі «Всесвіт» публікуються оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки».

Згодом виходить збірка віршів «До меж заказаних», яка відкрито заявляє про суспільну позицію молодого поета.

У 1929 р. в Охтирці письменник з власної ініціативи і власним коштом видає поему «Аве Марія», яку сам і розсилає по книгарнях. Поки цензура прийняла рішення заборонити книжку, майже весь її наклад — 1200 примірників — розійшовся. Поема мала присвяту: «Всім бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері — крик свого серця присвячую». І саме в ній поет показав, чого саме вимагала від митця