Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Отже, майже чотири тисячі років тому прадавні кочівники (їхні знахарі, жерці чи взагалі лікарі) зробили своєму постраждалому родаку унікальну за складністю хірургічну операцію! Проведено трепанацію кремнієвим ножем – ось чому той ніж і покладено в домовину врятованого чоловіка (а раптом і на тому світі знадобиться інструмент?). А ще більше вражає те, що операція на черепі, зроблена кам’яним «скальпелем», закінчилася успішно! Прооперований ще довго потім жив – свідченням цьому є заростання кістки.

«Виходить, прадавні кочівники були не тільки добрими мисливцями, досвідченими скотарями і безстрашними воїнами, – пише далі автор згадуваної праці, – а й вдатними лікарями! Не маючи спеціальних у нашому розумінні інструментів, вони з успіхом проводили хірургічне лікування і, напевне ж, мали досить чітке уявлення про людський організм і методи лікування. На думку сучасних медиків, подібні операції могли знижувати внутрішньочерепний тиск. Робилися вони із вражаючою майстерністю і, як правило, не приводили до смерті хворих. Про це свідчить більше десятка аналогічних знахідок в українських та південноросійських степах. У всіх зазначених випадках також було зафіксовано заростання кісткової тканини… Значення цієї унікальної операції важко переоцінити, вона відкрила досі невідому на цій території сторінку життя прадавніх племен. Це найдавніша хірургічна операція з трепанації черепа, що врятувала життя смертельно хворій людині». І, повторюю, зроблена ця операція на черепі всього лише кам’яним ножем у кам’яну епоху! Виходить, – а втім, ми й не сумніваємось, – наші прапращури були не такими вже дикунами, адже подібні операції на черепі в Європі почали здійснювати лише кілька століть по тому!

Ось ще одна історія, що дає нам досить ясну уяву про те, якими були наші далекі прапращури, зокрема й у моральному плані. І вона теж з розкопок, проведених на Нижньому Дністрі. Під одним з курганних насипів зачистили в ямі скелет, що теж був густо пофарбований вохрою. Біля його ніг лежала ліпна посудина з двома вушками, а на ньому – мідний ніж. На перший позір – поховання як поховання, воно нічим особливо не виділялося з багатьох інших поховань, відомих у степовій смузі Східної Європи. Кістки вже були нетривкими, їх обережно – перед упаковкою – наситили спеціальним розчином спеціального клею.

І раптом антрополог вигукнув:

– Зверніть увагу, колеги, на череп чоловіка – у верхній щелепі немає жодного зуба! Але й не це головне. Гляньте, тут спостерігається повна атрофія альвеолярного краю, тобто зубні ячейки верхньої щелепи повністю заросли. А для цього необхідно кілька років після втрати всіх зубів.

Більш уважніше й прискіпливіше оглянули череп. Ясно стало, що чоловік помер у віці 60–70 років і в молодості був здорованем хоч куди – зріст його сягав чи не двох метрів! То як же він жив без зубів в останні роки? Такому організмові – як добрій машині – щодня потрібно було чимало їжі, а зубів – нуль!

Похований був скотарем, а вони часто ворогували за території з іншими кочівниками та з осідлими племенами. У якійсь із таких сутичок чоловікові тому і був завданий сильний і тяжкий удар кам’яною сокирою в лице, що й позбавило його зубів – вони після такого удару просто посипались!..

І все ж поранений уцілів – диво з див! Уцілів і вижив, і потім жив собі й жив, маючи сплюндроване, покалічене обличчя, усе в шрамах.

Але – як? Особливо якщо згадати, що він був беззубим. Адже той дід не міг самостійно… їсти. А все одно дожив до глибокої старості – як на ті часи. (Середній вік того періоду рідко коли перевищував 30–35 років, а він благополучно прожив удвічі більше. До всього ж етнографам відомі випадки, коли часто в подібних ситуаціях у деяких племен дідів, які не могли самостійно харчуватися, аби не мати клопоту, просто… убивали. Аби позбутися зайвої мороки!

Виходить, немічного діда… доглядали? Так, доглядали і берегли, готуючи для нього м’яку їжу (зокрема, молочну), іншу подрібнювали (чи, можливо, й пережовували для нього, як то ще в недавні часи робили для дітей). І це в ті непрості століття й тисячоліття, коли біда могла нагрянути в будь-який день (і налітала). Тоді не затихали війни та криваві сутички, тоді смерть чигала на кожному кроці, а плем’я не лише не позбавилося від непотрібного каліки, який не міг навіть самостійно їсти, а берегло його, годувало і допомагало йому, як могло. Виходить, вже тоді у скіфів-кочовиків (та й не тільки в кочовиків) шанували старих людей, турбувалися про них, пам’ятаючи, що старим і немічним стає наприкінці життя кожен, отже, святий обов’язок – власне, людяний – допомагати йому. Аби самим залишатися людьми! Навіть у ті далекі лихі часи заради ближнього жертвували своїм життям і ніколи не кидали одноплемінника в біді. Себто любов до старих людей, як і до дітей, завжди була властива людям – навіть на ранніх стадіях їхнього розвитку. І цим теж славен і прекрасний рід людський.

«Слава Христової Церкви – її святі. Число святих дуже велике. Кожного дня згадується пам’ять багатьох святих, а всіх їх разом з тими, що нема їхнього окремого дня пам’яті, згадується в першу неділю по Святій Трійці, що носить назву неділі Всіх Святих», – так розпочинає протоієрей Анатолій Дублянський свою працю «Українські святі» (Мюнхен, 1962 р., видання Богословсько-наукового інституту Української автокефальної православної церкви).