Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Втім, не бачити сенсу в цьому проханні могли тільки профани, не знайомі з проривним Вченням Дона Хуана! Але хоча нерозважливий вчитель математики і мав вищу педагогічну освіту, тим не менш сподівався так само палко, як і горопашна Таткатутка, що від життєвої катастрофи його врятує не що інше, як тільки Ловець Усіх Бід… Позбавлений чарівного талісману, Арнольд Артурович цими днями зазнав страждань не менших, ніж його юна пасія.

З іншого боку, чия б рука потяглася до обплетеного грубою червоною ниткою дніпровського камінчика-голиша, що зараз висів на синювато-блідій дівочій шиї?! Прохання вчителя повернути йому талісман виглядало просто-таки блюзнірським – щоб не сказати жорсткіше!.. Отож Денис Єгорович розлютився зовсім недарма, і присутність поруч Ремки Богораза виявилася аж ніяк не зайвою. Бо інакше доля Арнольда Артуровича Лопушанського могла б стати іще більш жалюгідною, ніж тепер, після педради, на якій його вчинок розбирався в усіх подробицях…

Площа Жовтневої революції, вона ж – Майдан Незалежності, Київ, початок жовтня 1990 року

Годі й сумніватися, що якби Володимир Васильович Щербицький не пішов з життя цьогоріч 16 лютого, то ніякого студентського страйку в самісінькому центрі столиці Української РСР ніхто б терпіти не став. Але сталося те, що сталося. Отож тепер покійний Перший секретар ЦК КПУ дивився на світ лише намальованими очима з портрета на його могилі на центральній алеї Байкового цвинтаря. Оскільки ж задля надійності портрет був облямований оригінальною рамкою з нержавійки, що була схожа на віконце якоїсь фортифікаційної споруди, складалося враження, нібито вірний ленінець сховався від ворогів, причаївся у засідці й чекає слушного моменту для переходу в контрнаступ.

І справді, його наступник – товариш Івашко – взявся за справи якось не дуже впевнено. Багато часу Володимир Антонович проводив у Москві… На думку деяких поінформованих людей – аж занадто багато як для Першого секретаря республіканського ЦК… У народі навіть чутки поповзли: Івашко – людина тимчасова, він явно націлився на якесь московське крісло, тоді як справи Української РСР йому як мертвому припарки.

Отож і знахабніли студенти!

Для початку 2 жовтня на площі Жовтневої революції вони облаштували невелике наметове містечко й оголосили акцію протесту. Причому безстрокову – як то кажуть, до переможного кінця! Ніяких чітко сформульованих вимог учасники акції попервах не висували. Переважна більшість з них просто прагнула змін, невідомо з яких причин вірячи, що зміни будуть обов’язково на краще! Все, як у знаменитій пісні Віктора Цоя:

Перемен-н-н

требуют наши сердца!

Перемен-н-н

требуют наши глаза!

В нашем смехе и в наших слезах,

И в пульсации вен-н-н:

«Перемен-н-н!..

Мы ждем перемен-н-н!..»

Єдиним помітним досягненням початкового етапу протестів стало перейменування площі Жовтневої Революції на Майдан Незалежності – та й то номінальне, а не офіційне. Але якщо всі студентські вимоги зводилися до такого перейменування, хіба варто заради цього паплюжити головну площу республіканської столиці вульгарними туристичними наметами?! Хіба так влаштовують турпоходи?! Та це ж ні на що не схоже!..

Багато хто приходив поглянути на небачене видовище, яке самі студенти-учасники називали «Революцією на граніті». Проте цікаві до відверто екстремальних видовищ витріщаки переважно спостерігали за акцією здалеку, натомість підійти до наметів упритул, а тим більше заговорити із юними протестувальниками наважувався далеко не кожен. І не дивно! Адже народ добре пам’ятав дотепну пародію на пушкінські рядки, адресовані філософу і публіцисту Петру Чаадаєву:

Товариш, верь, прийдет она –

Желанная так долго гласность!

Затем зайдет госбезопасность,

Запишет наши имена…

Мало хто наважиться шукати зайві неприємності на свою голову…

Хоча траплялися й такі. Наприклад, час від часу між наметами ходив дуже дивний на вигляд бородань, чудернацький одяг якого, неймовірним чином зліплений з тканини, целофану й фольги, прикрашений дзвіночками й бубонцями, шелестів і торохкотів при кожному кроці. При цьому бородань або мовчки всміхався, або вигукував якусь абракадабру:

– Фріпу-у-улья-а-а!.. Я – Фріпу-у-улья-а-а!.. Я – Безмежжя!.. Безмежжя!.. Безмежжя!.. Жжя-без-меж!.. Жжя-без-меж!.. Жжя-без-меж!..

І знов:

– Фріпу-у-улья-а-а!.. Фріпу-у-улья-а-а!.. Я вільний, я вільний!..

– Хто він? – цікавилися студенти.

– Геній-художник. Безперечно, геній, – пояснював одягнений у стилі «вільних художників» немолодий уже добродій, поправляючи зав’язану особливим чином чорну нашийну косинку. – Бачили б ви, який чудовий портрет він з мене написав лише за одну ніч!..

– А де цей портрет можна побачити?

– У мене в творчій майстерні.

– То ви також художник?

– Ні, я – архітектор Ігнащенко.

– Я Безкінечність, вивернута всередину мене! – між тим волав геніальний художник, полишаючи межі табору протестувальників і рухаючись Хрещатиком у бік Бессарабського ринку. – Безкінечність в мені, я іззовні!.. Фріпу-у-улья-а-а!.. Фріпу-у-улья-а-а!.. Фріпу-у-улья-а-а!..

– Цікавий дядько, – замислено мовив хтось із студентів, дивлячись услід блискучій фігурі.

– Провісник свободи, – додав інший студент. – Ми будемо вільними!..

– Шкода тільки, що пішов так швидко. Поговорити б із цим… як там його? Фріпулья, чи що?..

– До речі, я теж художник, – зауважив молодий чоловік, до якого прихилилася чи то дівчина, чи то молода жінка. – Якщо хочете знати, то мене Павлом звати. Турсунов Павло.

– Турсунов? Ага. Цікаво, цікаво… І що ж за картини ти малюєш? – поцікавилися студенти.

– Не малюю, а пишу. Картини пишуть, – пояснив Павло. – А пишу я різне… Щоправда, маю найулюбленішу серію, що «Алегорії воєн» зветься. Почав колись із Громадянської війни, але потім дописав про Вітчизняну, про Афганську і ще про дві світові. Такий собі пентаптих вийшов.

– Алегорії воєн, кажеш? Гм-гм-м-м… А де на них поглянути можна?

– О-о-о, це складно! – набурмосився художник. А його супутниця додала: – Картини в Ірпені, ми там живемо. Дешевше, ніж у Києві. Й набагато затишніше. Аби творити, потрібен затишок.

І вона з любов’ю подивилася на Павла.

– Ну, а чи можете ви свої картини сюди з Ірпеня привезти?

– Куди це сюди? На площу до вас?..

– Так-так, на наш Майдан!

– Показ просто неба?

– А чом би й ні?!

– Треба подумати…

– Отож і думайте.

Молоді й завзяті студенти завжди охочі до знань – звісно, якщо вони цікаві, а не мертвотно-занудні…

– А погляньте-но, хлопці, що тут у мене є!

– Люлька?.. І що ж то за люлька?

– Цю люльку курив перед смертю сам полковник Болбочан!

– А що то за полковник Болбочан такий?..

– Здається, я щось чув про нього. От тільки не пригадаю, що саме…

– Ага, бреши більше! Ти чув, де дзвін, але не знаєш, де він.

– Не сваріться, хлопці! Я розповім про Болбочана. Мені старі дідові товариші колись розказували, тепер я вам переповім.

– Товариші?.. А сам дід як же?

– А він усе життя усім брехав, буцімто люльку цю курив Будьонний.

– А чого ж це раптом твій дід брехав?!