Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

Про все це я думав пізніше, лежачи в ліжку, поки Френсіс тихо вештався квартирою, вигадуючи собі заняття. Я лежав у ліжку в кімнаті з напівзапнутими шторами й витріщався на камінну полицю, де стояли пані з водяним буйволом і «Дружній подарунок». А ще я шалено гнівався на Арнольда, і це нице почуття скидалося на ревнощі. Зрештою, він був її батько, був пов’язаний із нею непорушними зв’язками. А я не мав нічого. Чи справді я вірив, запитували мене пізніше, що тієї жахливої ночі Арнольд повернувся назад і повіз Джуліан геть? Я не можу відповісти однозначно. Стан моєї свідомості, який я спробую описати за мить, не так легко передати. Я відчував, що, якщо не зможу вибудувати якусь модель принаймні трохи правдоподібного переконання, яке надасть стерпного сенсу тому, що сталося, я помру. Хоча, гадаю, я думав не про справжню смерть, а про такі тортури, від яких добровільно захочеться померти. Як я житиму з думкою, що вона просто покинула мене посеред ночі, не сказавши жодного слова? Це неможливо. Я знав, що існує якесь пояснення. Чи бажав я її протягом цього часу? Легковажне запитання.

Я намагався вхопитися за соломинку здорового інстинкту самозбереження та страждати чисто. О ви, мої друзі в стражданні, які журилися, втрачаючи надію, і з фантастичною вигадливістю тужили через утрату коханої, дозвольте дати вам хоча б пораду: страждайте чисто. Женіть геть каяття, женіть геть обрáзи й верескливі перекручування принизливих ревнощів. Зануртеся в бездоганний біль. Тоді, у кращому разі, ви знову знайдете радість іще чистішого кохання. А в гіршому — пізнаєте божественні таємниці. У кращому разі ви дістанете привілей забуття. У гіршому — привілей знання. Надія, звісно ж, — першокласний мучитель, і я уклав із нею пакт. Я сподівався, але заховав свої сподівання в чорну хмару. Якась частина мене знала, що Джуліан кохає мене, це була моя невід’ємна частина. А інша частина мого єства пам’ятала, чекала та скимліла. Я не дозволяв цим двом частинам спілкуватися: жодного припущення, жодного обговорення, жодного захоплення чужими територіями. Я проживав життя, наскільки міг, у чистому полум’ї болю. Чи можливо позбутися óбразу болю? Пекло зображують охопленим полум’ям. І ті, кого в Російській імперії проганяли крізь стрій[122], не вигадали кращого порівняння, коли допитливий письменник[123], їхній товариш по камері, запитав про їхні страждання.

Коли чекаєш, час пожирає сам себе. Кожна хвилина, кожна секунда перетворюється на порожню прірву. Кожна мить може стати тією, коли відбудеться те, чого ти так прагнеш. Проте за ту саму мить нажахана душа стрімголов летить крізь століття до чорного розпачу. Лежачи в ліжку на спині та спостерігаючи, як світло у вікні заступає темряву, а потім тьмянішає, поки не зникне, я намагався опанувати себе й зупинити ті запаморочливі судоми моєї душі. Дивно, що диявольські страждання вкладають нас горілиць, а звеличені — долілиць.

* * *

Я пришвидшу свою оповідь і процитую кілька листів.

Я знаю, що ти повідомиш мене про себе, щойно зможеш. Я ані на мить не вийду з квартири. Я — мрець, що чекає на свого Спасителя. Нещастя і його сила змусили мене виявити пристрасть, яку моральний обов’язок наказував приховувати. І, щойно це сталося, твоє магічне єство підсилило її в тисячі разів. Я навіки-віків твій. Я знаю, що ти кохаєш мене, і цілком довіряю твоєму коханню. Ми непереможні. Ти скоро повернешся до мене, моя кохана, моя королево. А тим часом, о люба моя, я палаю від болю.

Б.

Люба Крістіан!

Чи відомо тобі щось про те, де тепер Джуліан? Арнольд повіз її кудись? Мабуть, він силоміць утримує її. Якщо ти дізнаєшся про щось, хай навіть непевне, заради Бога, дай мені знати.

Б.

Будь ласка, зателефонуй мені одразу чи напиши листа. Бачити тебе я не хочу.

Любий Арнольде!

Я не здивований, що ви боїтеся знову зустрітися зі мною віч-на-віч. Я не знаю, як ви переконали чи змусили Джуліан поїхати з вами, але не вірю, що ваші аргументи можуть розлучити нас. Ми з Джуліан цілком відверто поговорили та зрозуміли одне одного. Після вашого першого від’їзду між нами все було добре. Ваші «викриття» нічого не змінили й не можуть змінити. Ви маєте справу з такою взаємною прив’язаністю, про яку, підозрюю, вам нічого не відомо, адже ви не згадували про неї у своїх книжках. Ми з Джуліан віримо в одного бога. Ми знайшли одне одного, кохаємо одне одного, і немає жодної перешкоди для нашого шлюбу. Не вигадуйте, наче можете їх створити. Ви самі бачили, що Джуліан навіть не хотіла вас слухати. А тепер збагніть, будь ласка, що ваша донька виросла та зробила свій вибір. Вам усе одно колись доведеться визнати її рішення на мою користь. Природно, що ваша думка непокоїть її. Але природно також, що кінець кінцем вона не послухається вас. Я чекаю, що вона повернеться будь-якої миті. Коли ви отримаєте цього листа, вона вже, можливо, буде зі мною.

Ваша неприязнь до мене як до її кавалера має, звичайно, глибокі мотиви. І хоча питання про мій вік важливе, воно не вирішальне. Ви самі зізнавалися мені, що розчарувалися як письменник. Якась частина вашої душі завжди заздрила мені, бо я зберіг свій дар незайманим, а ви — ні. Невпинна посередня писанина може зіпсувати все життя. Компроміс із тим, хто перебуває на другому місці, — доля мало не кожного чоловіка, але тільки поганий митець знаходить у ньому переконливі свідчення. Набагато краще обрати мовчання та строго намагатися говорити обачніше. Те, що я заслужив ще й кохання вашої доньки, стало, вочевидь, — і я чудово це розумію — останньою краплею.

Мені шкода, що наша дружба — чи як іще можна назвати ці нав’язливі стосунки, що роками поєднували нас, — матиме такий кінець. Тут не місце для елегії на цю тему. Якщо я й хочу тепер вам помститися, то лише через те, що ви стали перешкодою на моєму шляху до чогось надзвичайно важливішого за будь-яку «дружбу». Безсумнівно, з вашого боку було б розсудливим не стояти мені на заваді. А якщо ви знову навідаєтеся до мене, не несіть із