Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

божим океаном, штормом, що розтягнувся на еони, штормом, чия бурхливість у =ЗМОЗІ тішити лише богів. Це ж і є розваги Безсмертних: гірські ланцюги, що виростають з-під поверхні, землі, затоплені океанами, льодовики, що сунуть туди й назад. Уся решта: розумні раси, їхні конфлікти, війни, династії, королівства та імперії — це пил, не вартий і погляду. А люди своїми завиваннями, молитвами, храмами та урочистостями, які виводять істеричний натовп у процесії на вулиці, дарма намагаються привернути до себе увагу пантеону. Справжні проблеми людей почнуться лише тоді, коли боги нарешті відірвуть погляди від мандрівних пустельних барханів і зосередяться на хробаках, що повзають обличчям їхнього улюбленого світу. Тоді виявиться, що там, де мали шуміти віковічними піснями тінисті пущі, виросли міста, гігантські язви, сповнені гноєм бруду, сміття та нечистот. Тисячолітні дуби впали під ударами сокир, річки зробилися мутними через відходи, а гори позначені шрамами проритих у камені доріг та тунелів. Тоді вибухнуть війни та конфлікти, храми полізуть одне одному до горла, а земля перетвориться на липке від крові болото. Бо ми як сила-силенна деревоточців, які розплодилися в майстерній скульптурі, і нас треба позбутися.

Він опустив погляд туди, де мали бути його долоні. Не побачив їх. Миті, яку він присвятив, щоб відновити дихання, вистачило, щоб зануритися в пісок по зап’ястки. Поворушив пальцями, відчуваючи піщинки в себе під нігтями. Це означало, що він досі був живий, адже старе прислів’я мовило: коли ти не відчуваєш піску під долонями, це значить, що він у тебе в крові. Тобто — ти мертвий. Він вирвав руку з бархану: різко, з гнівом, який здивував його самого. Поки що ні, не зараз. Його метою був Млин Скорпіонів, гігантська долина, наповнена білим як крейда піском: той мав походити з мільйонів тіл пустельних скорпіонів, які щороку прямували туди по свою смерть. Бурі та вихрі мололи їхні панцири на дрібний мак. Оце сенс життя отруйних убивць: ночі, проведені на полюванні, та смерть, яка оздоблює обличчя пустелі білою плямою завширшки в кілька миль. Не більше й не менше. Отуди він ішов: ще один убивця, чиї змелені кістки долучаться до танцю на честь смерті, що триває вже тисячоліття.

Зараз він мав іти вперед.

Біль унизу спини майже повалив його на землю. Це ознаки близького кінця. Позбавлений води організм відмовляв, а передусім про це давали знати нирки. З кожним подихом, з кожною краплиною вологи, що вилітала з його рота, він наближався до межі. Пітніти він припинив уже вчора ввечері, і якби не холод ночі, рештки сил утратив би кільканадцять годин тому. Але зараз… Ще не полудень, унизу бархана лежить тінь, але за годину чи дві в радіусі десятка миль не буде місця, де можна сховатися від сонця.

Старійшини племені неодноразово розповідали, наскільки Паскудною є смерть у пустелі. Спершу людина пітніє, втрачає воду та слабне, потім, коли тіло вже майже не має вологи, яка могла б перетворитися на піт, наступає повільний перегрів організму, з’являються мари, маячення, делірій. Похмурі легенди іссарам сповнені оповістками про мандрівників, чиї трупи знаходили з ротом, повним піску, бо в останні хвилини свого життя вони намагалися його пити. Першими відмовляли нирки, печінка, шлунок. Без води вони припиняють працювати. Один старий мудрець колись сказав йому, що останньою ознакою є поновлення потовиділення. В останні хвилини життя, коли всі органи вже відмерли, тіло звільняє рештки води й намагається рятуватися. Кілька хвилин, тремтіння — і кінець.

У нього цих проявів ще не було. Це означало, що його мить ще не настала. А біль у нирках він уже якось витримає.

Він поповз угору по бархану.

Права рука, ліва, права нога, ліва. І ще раз. Вершина потроху наближалася, добре ще, що бархани, якими він повз — кенаги — були доволі пологими, під верствою мілкого піску була тверда, злежала поверхня. Завдяки цьому він міг лізти нагору. Якби потрапив на іншу територію, ймовірно, йому не вдалося б зайти настільки далеко. Але зараз… дійти до Млина Скорпіонів раптом здалося йому чимось незначним і неважливим. Коли він помре, його тілом поласують ящірки та личинки комах, а ящірками та комахами — скорпіони. Пізніше ці вбивці, відчуваючи наближення смерті, вдадуться на місце свого останнього спочинку. А пустельний вітер збере там пил з його змелених шаліючими бурями кісток. І так воно і станеться. Тож немає сенсу йти далі, якщо вже Млин усе одно йому призначений.

Він пам’ятав казку про це місце, яку розповідала йому тітка. Певного разу пустельний тушканчик знайшов напівмертвого від спраги скорпіона. Під впливом милосердя забрав того до власної нори, приносив у пащі воду, ловив жуків, яких скорпіон убивав та жер, аж поки навколо нори тушканчика не виросла гора панцирів, а сусіди не почали споглядати на нього з підозрою. Але тушканчик полюбив скорпіона, вони вели нескінченні розмови, розповідаючи одне одному, як воно — мандрувати серед ночі пустелею, шукати їжу, пити крапельки, якими світанок оздоблює камені, тікати від хижих ящірок та нічних птахів. Бо скорпіон, як зі здивуванням зрозумів тушканчик, незважаючи на клешні, твердий панцир та смертоносний хвіст, також боявся створінь, більших за себе, і втискався під камінь, коли чув шум лап ящірки ґхе. «Ти і я — ми брати», — сказав якось увечері тушканчик, а скорпіон усміхнувся так, як це роблять скорпіони: одним рухом клешень, і не відповів нічого. Бо скорпіон знав краще.

Наступного дня тушканчик, який чимдалі товстішав, здивував свого гостя, видавши на світ кількох голих лисих створінь, які притислися до нього й почали ссати молоко. Тушканчик лежав нерухомо, зморений сном після чималого зусилля та нездатний до захисту, тож скорпіон зробив те, що вважав за потрібне. Вдарив кожного зі створінь своїм жалом, а перевіривши, що вони соковиті та смачні — пожер їх. «Навіщо ти вбив моїх дітей?» — запитав, плачучи, тушканчик, коли прийшов до тями. «А чому ти вважав мене створінням свого роду? Хіба ти не знав, що ми ті, хто ми є?» — відповів скорпіон і заплакав, як плачуть скорпіони, самими рухами клешень. А пізніше пішов у пустелю, щоб померти. Але пустеля, обурена вбивством, не хотіла приймати його тіла, а змолола його в пил і вкинула у велику порожню западину, яка поступово наповнилася білим піском із мільярдів пустих шкарлупок наступних поколінь скорпіонів.

Ця казка не мала моралі, не несла жодних мудрощів поза цим — ми є тими, чим ми є, а наші кістки потрапляють туди, куди й кістки