Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Але він однаково йшов уперед. Це було сильнішим за його розум, за бажання прийняти останні пестощі піску та здатися. Чинити всупереч розуму, всупереч логіці було чимось, над чим його сестра завжди сміялася. Цей спомин прошив його дрижаками. Він не мав сестри, не мав брата, матері, батька, рідних. Ця пам’ять належала до когось іншого, до людини, яка померла… Ні, не померла — ніколи не народжувалася.

Він пам’ятав це відчуття, яке накрило його, коли він лютими ударами меча вирубував у скелі діри в тому місці, де вирізали його ім’я. Відчував, як із кожним камінчиком із нього ніби знімали якийсь тягар, а кожен шматок скелі, що падав під стіну, здавався величезним валуном, що звалювався з його спини. Душа — це аж ніяк не благословенство, сказав колись чоловік, якого він тоді називав дядьком. Ця тягар, який ми мусимо нести від народження аж до смерті, ревно оберігаючи його від чужих поглядів. Може, колись, за тисячу років, коли ми знову встанемо перед обличчям Матері, вона змилується над нами, і кожен отримає власну душу. А ті, хто проніс цей тягар крізь тисячоліття, нарешті будуть оцінені та врятовані.

Повернення в місце, яке він у минулому називав домом, було наче стрибок униз головою в баюру пліток, обмовлянь та відрази. Найгірше, що він чудово розумів ту жінку. «Ми є тим, чим ми є», — сказала вона, стоячи перед ним з обличчям, закритим екхааром. Це була єдина істина, якій він повинен був скоритися. Але що як він не хотів цього робити? Коли її найстарший син вимовив ім’я Ісанель, коли сповненим люті та гніву голосом кинув кілька тих фраз, раптом стало зрозуміло, що немає на світі місця, де хтось такий, як він — напівмеекханець, напівіссарам, — міг би сховатися. Те, що тоді наповнило його вени, не було ані льодом, ані вогнем. У його голові немов луснула мильна бульбашка, і раптом усе стихло, весь світ зменшився до очей Деани, очей, з яких за кілька ударів серця витекла вся радість. Тоді, на тренувальному майданчику, вона сміялася разом з усіма, коли він принижував синів Ленґани та їхніх кузенів. Одна річ — травити самотню молоду жінку, інша — встати проти когось, хто вже пролив кров багатьох людей. Він показав тоді, що як його не назви, він — воїн іссарам. А бойову вправність іссарам цінували понад усе.

А потім пролунало кілька тих слів, і він зрозумів, що він — не один з них. Що поза плем’ям, на службі в меекханського купця, він отримав та втратив надто багато, а в афрааґрі немає нічого, чим міг би залатати цю діру. Тоді він убив балакучого, вбив другого, який на нього напав, і був готовий убити останнього з братів, бо якщо він і міг залишити жінці, яку тоді називав своєю сестрою, якийсь прощальний подарунок, то ним була б саме ця смерть. Але Деана раптом встала перед ним зі схрещеними шаблями, і це був кінець.

Востаннє вони зустрілися в родовій садибі. Він сидів на ліжку зі зброєю в руці, криві клинки досі залишалися липкими від крові.

— Збирається рада, — прошепотіла вона, дивно на нього глянувши. — Нам загрожує війна родів.

— Війни не буде, — сказав він тоді. — Не через мене. Де б я не з’явився, залишаю поза собою лише трупи тих, кого я повинен оберігати.

Тоді він розповів їй усе: про купця, який став для нього мало не батьком, про його дружину, жінку, для якої сама присутність удома воїна іссарам була великим випробуванням, бо на руках іссарів була кров її батька та брата. Про двійко дітей, одне з яких виявилося кимось більшим за просто дитину. Він говорив коротко, рваними фразами, випльовуючи із себе навіть не гнів чи фрустрацію, а намагаючись позбутися тієї байдужої тиші, що встановилася між ними ще на тренувальному майданчику. Дарма.

Раптом, усе ще повзучи вгору, він зрозумів, що душа залишила його не тоді, коли він вирубав у камені діру, а раніше, коли до нього дійшло, що він ніколи більше не буде справжнім іссарам. Це була та тиша та пустка, яка виповнила його, коли він почув ім’я Ісанель. Тоді, коли дивився в очі жінки, яка ще була його сестрою, а душа потроху покидала його, в ритмі ударів серця, яке сповільнилося і мало не зупинилося. Коли він розвернувся до Вениеса, коли потягнувся за зброєю, він вже був ґаанегом, ненародженим, а те, що сталося пізніше, лише підтвердило те, що відбулося.

Якби тоді, на майданчику, був хтось із Відаючих, він розпізнав би це з першого погляду, а плем’я вбило б його без миті вагання і незважаючи на ціну. Людина, яка не має власної душі — це смертельна небезпека для всіх навколо. Послідовники, які вклоняються Небажаним, змінюються, але цей процес триває роки, бо людська душа може чинити запеклий опір, перш ніж буде поглинута. А тіло, яке має свідомість, але позбавлене душі — це мов пусте начиння, яке чекає, аби його наповнили. Кожен демон, дух, маеф, будь-яка форма існування, що криється під та поза Мороком, відразу скористається з можливості заволодіти таким тілом. Опір лише розуму та волі — цього не вистачить надовго, про що, здавалося, забували меекханські чародії, проголошуючи, що саме розум та воля формують Силу, і абсолютно забуваючи, що навіть тварини мають певні форми розуму та волі, але жоден із нижчих видів не може користуватися чарами.

Тому він пішов у пустелю, туди, де не зустрів би людей, де немає магії. Там, де не було активно керованої Сили, існував дуже малий шанс зустріти те, що могло б скористатися його тілом.

«Зрештою, — усміхнувся він, спльовуючи пісок, — що б зараз мене не захопило, не проіснувало б довго. Найбільше — кілька болісних годин».

Верхівки наступного бархана він досяг у ту мить, коли вже майже піддався. Перевалився через гребінь і дозволив піску потягнути себе вниз, до котловини поміж піщаними горами, де ще лежала тінь. Однак тут її було значно менше, ніж у попередньому заглибленні. Сонце піднімалося вище, тож якщо він не прискориться, то за годину не зможе навіть помарити про укриття від палючого проміння. Він пирхнув від тієї думки сухим, хрипким сміхом. Сховатися? Навіщо? Тут і тепер його мандрівка повинна скінчитися, бо поконання нового бархана ані на крок не наблизить