Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Перед цим віконечком черга була душ сорок, чи більше. Муковня вистояв вісім день, поки до нього дійшла черга. Підійшов на восьмий день до вікна – правлять ще якусь довідку, чи то від кашовара, чи то від комірника. Довелося знову стояти ще вісім день у черзі.

Тільки Муковня та Саликов скуштували царської шахти. Директор Доссора Долгов – слюсар, директор механічного заводу – кочегар, Єрохін – командир ескадрону в Буденного, от тільки ще макатський Орлов починав життя з підпасича. Орлов не знає алгебри і провалився, не склав іспита у Промакадемію в Баку.

Директор механічного заводу, блискучого, надраєного, як палуба океанського пароплава, навпаки, склав іспит і в цьому році поїде вчитися. Директор Доссора Долгов уже скінчив Промакадемію. Нам не часто доводилося зустрічати такого витриманого, одшліфованого, широко освіченого джентльмена, як цей поволзький слюсар.

Зараз директор Муковня їздив шукати глину для будови. Степова глина занадто піскувата, недосить беручка.

Але окроме глини він шукав також і пісок. Степовий пісок занадто глинястий, дуже глейкий. У прикаспійському степу часто не одрізниш пісок від глини. Проте пісок ще можна знайти на барханах – чагилах Емби, але там не потягне вантажна машина, надто дорого стане пісок. А будувати треба швидко й дешево.

Муковня висох по дорозі й ми ночували в порту Жила Коса. Там сталася біда для рибалок. Довга моряна завчасу догонила Каспій до Емби і тарань ударилася в ріку. Але Емба була ще молода і мало-водяна, коли ущухла моряна, тарань зосталася в ледь мокрих калюжах і загинула. Коло Асан Кет Кена невеличкий култук був набитий таранею, що стирчала з води. Її не встигли всю взяти і частина її подохла. Неводи підряд виходили на берег, повні мертвої і напівмертвої риби.

Повз заїжджий двір ішли верблюди рибалок-казаків. Вони вилиняли під весняним сонцем і були голі, голубо-сірі як миша, тільки де-не-де, як бороди, абсурдно поприклеювані до зовсім незвичних місць тіла, звисали шматки жовтої, пустинного кольору, вовни.

Шофер Герка Найденов, моторний хлопчина років вісімнадцяти, покинув машину на дворі і пішов із дівчатами в кіно. Вночі випав дощик і замочив проводи. Машина не заводилася, ми довго катали її по двору, але вона, фиркнувши раз чи два, знов замовкала. Це була одна з перших машин горьківського автозаводу, і вона їздила досі в цій пустині, де машини рвуться, пропадають за один рік.

Нарешті мотор загомонів, і Герка повіз нас у Гур'єв.

Ми приїхали надвечір, але ще була спека, двері домів відчинені навстіж. В одному домі супроти Геологорозвідувального комітету за відчиненими дверима кімната вся була застелена килимом. На килимі лежав чоловік із бронзовим обличчям, чорними вусами і цілим снопом зовсім сивого волосся на голові. У лівій руці в нього була книга, окуляри спустилися на носа, у правій руці, зручно примостившися, спало таке саме, як він, бронзове дитинча. Цей чоловік був Сисангалей Саликович Саликов, роду Кожа Букеївської орди,[260] в минулому шахтар, а тепер заступник директора Кос Чагила.

XXII

Кімната із столом і стільцями. Коли почав воювати Саликов. Алаяров розбиває куркульські банди. Боязькі дівчата. Кінець отамана Митрясова. Народження асфальтового тротуару. Гніздо на башті. Театр. Добрі музиканти і погані шахматисти. Кімната для дітей. Баритон з височені.

Саликов лежав на килимі, бо був у відпустці, але в нього, виявилося, була ще одна кімната, із столом та стільцями. Цей комунальний дім він сам побудував, ще коли Єрохін завідував будівельною конторою, а він був його заступником.

На шахті він працював до дев'ятсот шістнадцятого року, а далі його, як і всіх киргиз-казаків, погнали на фронт копати окопи. Після Лютневої революції він повернувся з фронту і знов працював чорноробом. Війна для нього почалася з 1921 року, коли він, разом із ембенськими робітниками вийшов за Гур'єв у лаву одстрілюватись від отаманів Кісельова, Сєрова та Митрясова. З того часу він брав участь в усіх боях із бандами, востаннє в тридцять першому році при ліквідації басмачів.

Війська тоді на Ембі не було. Просто гудів гудок, припиняли роботу, розбирали гвинтівки, сідали на машини і їхали у степ. У тридцять першому році Саликов був молодшим командиром у робочому загоні Алаярова, числом у сто двадцять душ.

Алаяров по черзі розбив три банди гірських адайців, приведених баями. Йому допомагав провідник адаєць Сана, про якого по Ембі ходять цілі легенди. Так чи інакше, тоді це був напівдикий адаєць з Мугоджарських гір, і з його допомогою байський заколот зліквідовано швидко і остаточно.

Виявилось, що Саликов знає точно й про те, де зараз отаман Митрясов. На Ембі є легенди, що Митрясова сховали в двадцять першому році баї, що він, одягнений по-казакському, і досі рибалить десь біля форту Александровського. От що розповів про це Саликов.

Коли отаманів розбили десь біля Уіла, Кісельова вбито, Сєров здавсь у полон, а Митрясов із двадцятьма уральськими козаками і з двадцятьма ж киргиз-казаками утік до моря. Вони захопили декілька човнів і аж до зими займалися рибальством і грабунком.

Аж от море почало замерзати, і на човнах зробилося неприємно. Тоді Митрясов послав п'ятьох киргиз-казаків до адайців, які прикочували зі сходу до морського берега.

Посланці прийшли в аул. Їх приведено до аксакала – найстарішого мудреця з баїв. Митрясов не відпускає казаків, казали вони, а їм набридло розбійне життя. Аксакал подумав, пораявся із іншими дідами і до берега послано тридцять п'ять засідланих коней.

Митрясова зустрічали, як гостя. Зараз же поставили кибитки, принесли кумис і почали частувати бандитів. Пили, їли, бесідували, адайські дівчата грали на домру, аж от вони одна по одній почали виходити з кибиток. Дівчата бояться зброї, пояснив аксакал, треба б скласти всю зброю докупи десь за кибиткою.

Коли зброю винесено з кибитки, увішли адайці і, зачепивши бандитів за шиї арканами, виволікли в степ. Волікли, аж доки ті не задушилися. Так загинув отаман Митрясов.

Саликов скінчив і повернувся до хлопчика, килима і книги. Ми пішли до готелю. На місці ґрунтової стежки, що була перед нашою поїздкою, лежав тепер асфальтовий тротуар аж до самого Урала. Доми, свіжовибілені під перше травня, по пояс сховалися в зелених садках, молоді тополі, акації, оливи, ще зеленіші від злегка солоного ґрунту, тихенько тремтіли під весняним вітром, хлопці й дівчата в білих убраннях ішли садами до театру, моторна шхуна пливла вгору, проти води. Дві її мачти, з червоними прапорами, поволі зайшли за великий будинок тресту.