Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Сідайте-сідайте, дорогії, — грудним голосом завуркотіла мадам. Сухо кивнула Топчію і розпливлася у посмішці перед Тюриним.

Нечутно з’явилася дівчина у довгому, майже прозорому вбранні, смиренно вклонилася і поставила перед гостями тацю з напоями. Замість слідів маленькі босі ноги залишали стежку з квітів.

— Подобається? — хитро підморгнула Ганна Іванівна і виразно покосилася на щоку Тюрина. — Чи, може, ви свою палку красуню забути не можете?

Олександр Петрович почервонів, згадуючи, у якому вигляді заявився: обличчя подряпане, сорочка подерта.

— Ми до вас у справі, — столичний поліціянт відсунув напої. Топчій, який уже тримав чарку біля губ, розчаровано цмокнув і поставив її на стіл. — Ви ж чули про трагедію, що сталася неподалік вашого закладу?

— Так, Андрійко Ющинський, бідолашне дитя, — мадам Мендель з удаваним співчуттям похитала головою.

— Нічого дивного з того вечора не пригадуєте? — якомога лагідніше запитав Тюрин. Такі жінки, як Гінда, хронічно не вміли казати правду, але й з наскоку їх не взяти.

— Ранком пригадую! І наступний вечір теж псу під хвіст, — відьма блиснула очима у бік Топчія і знову розвернулася до Тюрина. — Хоч вам пожаліюся, — Гінда кокетливо випнула губки, — ваші всіх клієнтів розлякали. На добу довелося зачинитися. А ви уявляєте, які це збитки? — відьма краєм хустки заходилася обмахуватись. — Я бідна самотня жінка, а мені ще дівчат годувати.

— Ох уже і збитки! — Тюрин солодко посміхнувся, а про себе подумав: «Не менше тридцяти п’ятьох, а все дівку розігрує». Йому згадалася мадам з будинку розпусти Тамари. «І до дівчат, мабуть, ставиться, як до худоби».

— У вас же від клієнтів продиху немає? — медова посмішка наче прилипла до обличчя столичного поліціянта. — Недаремно кажуть, що на Трухановому острові три фути вглиб бери — все земля золота. Ваш чоловік зробив розумне капіталовкладення.

— Земля моя, бо я — родова відьма, — з погордою відказала Гінда. — В мене бабка з Кам’янки. Найкраще від усіх вроки зводила. То я в неї.

— Слава про ваш заклад гримить навіть у столиці, — Тюрин приклався до тонких пальців. — Певно, і в ніч убивства у вас була повна зала?

Відьма м’яко забрала руку.

— Ай-я-яй! Мало не підловили мене. То був закритий прийом. Під страхом вогню не можу розголошувати гостей.

Тюрин припинив усміхатися. Його очі суворо блиснули.

— Хлопчика вбили з особливою жорстокістю. З тіла видалили печінку, шлунок, кишечник. Ганно Іванівно, ви знаєте, як ці органи цінуються відьмами, що практикують певну магію?

Відьма затрясла головою.

— Гадки не маю, мій солоденький! Для любовної магії вони не потрібні. Мені й дівчат достатньо.

— Дівчат теж маємо перевірити, — голос Тюрина тиснув, як котяча лапа. — Чи всі мають жовті білети і чи всі отримали оцінку безпечності виду. Бо чули про оказію у Миколаєві? Тамтешня мадам узяла на роботу упирицю під паспортом нічниці. Ліцензію на отримання крові та не мала, зголодніла до смерті й загризла клієнта. А той, ні мало ні багато, виявився членом губернського статистичного комітету. Уявляєте, що потім було?

Відьма кинула переляканий погляд на Топчія. Той голосно закашлявся. Встиг напхати рота тістечками. Тюрину здалося, що околодочний на мигах порадив відьмі не запиратися.

— Добре, — брівки Мендель зійшлися в одну незадоволену лінію. — Того вечора у мене були князь Басараб і купець Тартаров, доктор Гальванеску забігав по-сусідському. І знайте, вони будуть дуже незадоволені, якщо піде поголос.

— Як довго насолоджувалися вашим товариством?

— Князь, саме собою, від сутінок до світанку, решта панів приблизно так само.

— Чому саме собою? — Тюрин спохмурнів, передбачаючи відповідь.

— Тому що пан Фабіан Басараб — румунський князь, desmodus, або упир по-вашому, — Ганна Іванівна у пошуках підтримки звернула здивовані очі на Парфентія. — Відома у Києві персона.

— Де можна знайти зазначених панів?

— Князь Басараб, саме собою, — відьма зробила особливий наголос на останніх словах, — відпочиває. Зможете побачити його тільки вночі. Доктор, мабуть, у себе в лабораторії, а Тартаров… Ох, я б і сама хотіла знати… Але до чого ці всі розпитування? — знову вибухнула відьма. — Я чула, у холодній сидить водяник?

— Так, сидить, — Тюрин з цікавістю зазирнув у каро-зелені очі. — Поселення аквусів далеченько від вас. А підозрюваного зовсім поруч знайшли. Часто водяники на червоні ліхтарі до вас зазирають? — сищик підморгнув, ніби запрошуючи до жарту.

— Ще водопузих нам бракувало, — опанувала себе Гінда. — Ті до любощів не здатні.

— Може, підглядали? На дурняк? Як Ющинський?

Відьма облизала сухі губи.

— Я ж не казала, що хлопчик любив підглядати?

— Заняття цілком зрозуміле для дванадцятирічного.

— Так, любив, — з викликом погодилася Гінда. — Ховався у кущах. Дівчат лякав. І знаю, що хочете запитати, — відьма подивилася прямо в очі, — у ніч вбивства я його не бачила. Але от ви запитали про дивне тієї ночі, і я згадала.

Тюрин гойднувся наперед, а Топчій припинив жувати.

— Сиділа так само, — Гінда показала на софу, де вони розмістилися, — і лише на мить визирнула у те вікно. Була задуха, і ми його відчинили. Так от, мені здалося, що я бачила водяника. А коли ви запитали, то я й пригадала.

— Хто саме сидів?

— Я, паничі, не пам’ятаю, хто конкретно. Може, ніхто, крім мене, і не помітив, ми жваво розмовляли, — Гінда нервово потягнулася по напої, Топчій підскочив, щоб їй допомогти.

Олександр Петрович підвівся і зазирнув за штору. В цьому місці верби ніби розступалися, і було видно воду.

— А при зброї до вас гості заходять?

— При зброї? — зойкнула відьма. — Боже збав. У нас пристойний заклад. Хіба якийсь князь чи принц крові…

— Князь? — Тюрин різко розвернувся. — То це ніж князя Басараба? — в його руках блиснув кавказький клинок.

Очі відьми розширилися, вона нахилилася вперед, намагаючись роздивитися ножа. Жаба, затиснута між складками сукні, кілька разів кумкнула.

І раптом обличчя Гінди просвітліло.

— Як добре, що ви його знайшли! — жінка аж сплеснула у долоні. — Він же тої ночі пропав. Князь дав мені побавитися, я забула на вікні, а потім там не знайшла. Певно, водяник поцупив.

Мадам обдарувала Тюрина переможним поглядом.

— Тоді ми прямісінько до князя Басараба. Он уже й сонце починає сідати.

Гінда кивнула і квапливіше, ніж годиться, підскочила з місця. Їй дуже хотілося чимшвидше спекатися гостей.

*

— Бреше відьма, — злився Олександр Петрович. Гілки боляче лупили і так подряпані щоки.

Водяник був занадто зручним підозрюваним. Навіть Гінда знала, що на нього можна спихнути всю провину: ніж є, сам водяник у кущах