Читати книгу - "Вкрадений вантаж, Полiна Крисак"

Зранку я вирушив у житловий район, який знаходився на Кленовій вулиці, щоб знайти хлопця, який зробить за мене всю брудну роботу. Тільки його потім доведеться прибрати, але для мене, це не проблема.
Заїхавши у двір, я побачив на лавці чотирьох хлопців. Серед них, я вибрав того хлопця, який сидів на лавочці. Мені його порадив один мій, дуже хороший знайомий. Я вирішив трохи почекати. Все таки я нікуди не поспішаю, і зайвим людям мене бачити не потрібно. Чекати мені довелося не довго. Щойно хлопці розійшлися, а він залишився сидіти на лавочці, я, вийшовши з машини, і попрямував у його бік.
- Привіт. Хочеш заробити? - Той підняв на мене очі.
- А хто не хоче. Але знай чим складніше завдання, тим більше я беру.
- За гроші не турбуйся, завдаток я приніс із собою.
- Що за справа?
- Хочу прибрати одну людину, жінка, 28 років, вона керує якоюсь фірмою, яка розташована на Березовій вулиці, біля парку. 
- Ви хочете, щоб я вбив Принцесу? - За його інтонацією я зрозумів, що він здивувався.
- А що слабо? Мені казали, що ти профі, а ти... - я не встиг договорити.
- Зачекайте, - він на хвилину задумався, - я ж не відмовляюся, просто уточнюю. Давай завдаток, і кажи, коли приступати.
- Ось завдаток, - я простягнув конверт, - тут п'ятсот тисяч, а почати ми можемо просто зараз. Згоден? - Він ствердно кивнув.

Прокинувшись рано вранці, я поїхала на роботу. Сьогодні буде важкий день, і мені потрібно вирішити всі справи. Якщо ви подумали про те, що я буду займатися зниклим вантажем, то ви не зовсім праві. Займатися цією справою я, звісно ж, буду, коли закінчу всі інші справи. Плюс, треба дізнатися, що у поліції по цій справі. Подивимося, що їм вдасться накопати і дізнатися, а потім у гру ввійду я. І якщо до цього часу лиходій бігатиме на волі, що ж, тоді він отримає покарання за нашими законами. 
Під'їжджаючи до офісу, я побачила Христину, яка тупотіла на роботу. Вона мене теж помітила, і вже за хвилину ми піднімалися в офіс, а ще за деякий час під'їхав Павло. Зранку в нього були якісь справи, і він трохи затримався. Трохи поговоривши, я відправила його дізнатися, як просуваються справи з розслідування зниклого вантажу.  Я б і сама з'їздила до нашого знайомого дільничного, ось тільки він нічого по цій справі не знає. Але нічого страшного, у Павла є знайомий у міліції, який веде цю справу.

Отримавши завдання, я попрямував його виконувати. Одне тішило, у кабінет Поліни ніхто не проникав. Від'їхавши від офісу на кілька метрів, я зібрався зателефонувати другу, але тут виявилося, 
що я забил свій телефон, у Поліни в кабінеті. Розвернувшись, я поїхав назад, адже без телефону я не зможу бути на зв'язку.

Сидячи у себе в кабінеті і перебираючи папірці, я натрапила на телефон Павла. Поки я його роздивлялася, за дверима почувся голос.
- Поліно Павлівно, до вас тут якийсь хлопець завітав.
- Чого він хоче?
- Мені він не сказав, каже, що розмовлятиме тільки з вами. 
- Нехай тоді зайде, і прикрий двері.
І в цю мить, у кабінеті з'явився молодий хлопець років двадцяти, напевно. Щойно двері за ним зачинилися, хлопець вимовив:
- Привіт, Принцесо. - І в його руці з'явився пістолет.
Коли пістолет був спрямований на мене, я не тремтіла і не здригнулася, ні. Замість цього, моя свідомість зосередилася. Я відчула дивне поєднання спокою і зосередженості, в якому страх був витіснений професійною холоднокровністю.

Повернувшись у будівлю, я попрямував до кабінету. Пройшовши кілька кроків, я почув постріли, вони лунали з кабінету моєї господині. Стривожений, я дістав пістолет і швидко, але обережно, піднявся сходами. Христини на місці не було. Підбігши до дверей, за цей час пролунало ще кілька пострілів, я обережно прочинив їх, і побачив хлопця, що стояв навпроти столу, до мене спиною. Відчинивши двері, я крикнув:
- Гей, хлопче. - Повернувшись до мене, він спрямував пістолет і пролунав постріл, хлопець похитнувся і впав.
За ним я побачив Поліну, що стояла біля крісла, з пістолетом у руках. Я з переживанням і страхом підійшов і обійняв її. Потім вона відсторонилася і, розглянувши мене, запитала:
- Ти не постраждав? - Голос був спокійний, але я помітив нотку переляку.
- Ні, а ти?
- Та зі мною начебто все гаразд. За телефоном?
- Так. Він тут?
- Тримай. - І вона дістала з кишені мій телефон. 

Щойно він перейшов до моїх рук, я почув крик Христини, і ледь не впустивши його, я подивився в бік дверей.
- Чого ти кричиш?
- Ну, знаєте, я не кожен день трупи бачу.
- Так і ми з ними рідко зустрічаємося, у нас просто імунітет до них. - Сказав Павло, а я посміхнулася.
- Паша, - обурилася Христина, - це зовсім не смішно.
- Христино, ти можеш іти додому, а я зараз викличу поліцію. - Порадила я їй. 
- Упевнена? - Переспросила вона. 
- Звичайно. Ти ж знаєш наших охоронців закону, доведуть до білого коліна.
- Добре, тоді я пішла. - Подивившись ще раз на труп, вона скорчила смішну гримасу і пішла. 
А я стримувала себе, щоб не засміятися. Павло, звісно, подивився на мене, спочатку він усміхнувся, а потім запитав:
- Будеш викликати поліцію, чи мені викликати?
- Я викличу, а ти поїдь і дізнайся все, що стосується нашої справи.
Не ставши заперечувати, а з його виразу обличчя можна було сказати, що він якраз хотів це зробити, він поїхав виконувати завдання. 
З поліцією ми спілкувалися близько години, і щойно вони поїхали, я знову сіла займатися своїми справами, хоча це було нелегко, адже наслідки такої ситуації були. Я здригалася від звичайних звуків і підхоплювалася від несподіваних дзвінків. Мені тоді пригадався мій перший постріл у людину: 
Я поверталася додому, на вулиці панувало літо і сонце світило сильніше, ніж зазвичайно, а на вимощеній доріжці стукали каблучки моїх туфель. День був ясним і спокійним, насолоджуючись моментом, я раптом відчула, що за мною хтось стежить.
Мої підозри підтвердилися, коли я помітила, як у тіні однієї з будівель ховається постать. Прискоривши крок, я увійшла в під'їзд свого будинку, прислухаючись до звуків зовні.
Увійшовши в ліфт, мою увагу привернув скрип, який лунав із-за дверей. Повернувшись, я побачила, як той самий чоловік, що стежив за мною на вулиці, підходив ближче. У його руці блиснув ніж. Серце забилося швидше, і я зрозуміла, що мої побоювання були виправдані.  
Щойно ліфт сягнув потрібного поверху, я вийшла, але, на мій жах, людина в чорному опинилася вже тут. Він швидко попрямував до мене, злісна рішучість була в його очах. 
- Стій! - крикнула я, намагаючись змусити його зупинитися. 
Але він продовжив рух, і я зрозуміла, що в мене немає іншого вибору. Я вихопила пістолет, що завжди носила з собою для самооборони, і направила його на нападника. 
Коли чоловік зробив ще один крок уперед, я не вагалася і, зціпивши зуби, вистрілила. Звук пострілу пронизав тишу денного часу, і постать чоловіка, з ножем у руці, впала на підлогу, залишивши за собою кривавий слід. 
Я стояла, моє дихання було прискореним, а рука все ще тремтіла від напруги. Сонячне світло, що проникало через вікна, контрастувало з кривавою плямою на підлозі. Я зробила глибокий вдих, намагаючись усвідомити те, що сталося.