Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

Гнат живе у старому будинку. З породи тих будинків, де стіни коридорів ще пофарбовані до половини в зелений колір, а вище побілені вапном, сходові марші та майданчики прикрашені надписами місцевих художників, а стародавні поштові скриньки давно вже не закриваються, бо ні замків, ні ключів таких ніхто більше не робить. Та й листи не шле… 

Кабіна ліфта мала й скрипуча, і я навсправжки побоююсь, що будь-якої миті може обірватись. Але вона щасливо довозить нас до п’ятого поверху і зі скреготом, більшим схожим на зітхання, випускає у тьмяний коридор.

А ось квартира радує свіжим ремонтом та чистотою. Цікаво, Гнат сам такий педантичний або приходить хтось прибирати... Чомусь навіть на думку не спадає, що він може з кимось жити: дівчиною чи дружиною. 

Спальня, куди заглядаю краєм ока поки не бачить господар, істинно чоловіча, та й у просторому залі крізь скляні вставки дверей чудово видно новий шкіряний диван, величезну плазму, пару крісел та журнальний столик. Барліг холостяка. Жіночою рукою тут і не пахне. З таким грубіяном навряд чи хтось захоче зустрічатися.

― Ванна там, ― махає рукою ліворуч. ― А за поворотом кухня. Ти їсти хочеш?

― Ні, ― хитаю головою і, не стримавшись, широко позіхаю.

― Тоді проходь у залу. Я тобі зараз постільну білизну принесу і… ― його погляд оцінююче пробігає по мені згори донизу і назад, ― і у що переодягтися для сну.

Розсіяно киваю і знову, прикривши долонею рота, позіхаю. Так, сьогодні у мене день секонд-хенду.

Попри мінімалізм в обстановці, кімната, яка стає моєю тимчасовою спальнею, затишна і комфортна. Поки я озираюсь навкруги, Гнат уже встигає повернутися зі стопкою речей, й кладе це все на крісло. А сам починає розкладати диван. Буквально через хвилину на мене вже чекає царське ложе неосяжних розмірів.

― Розташовуйся, ― запрошує. ― Я зараз тобі ще ковдру та подушку принесу.

― Дякую, ― бормочу.

Берусь розстилати простирадло. З кожною хвилиною втома все дужче й дужче захоплює свідомість.

Від постільної білизни приємно пахне свіжістю та ополіскувачем для тканини, а від футболки Гната самим Гнатом: трохи засобом для прання, трохи парфумами, трохи чимось невловно приємним, теплим, надійним, затишним… Неусвідомлено притуляю до носа комір, вдихаю. Може у мене на тлі впливу дзеркальної відьми дах поїхав? 

Здригаюсь, коли лунають кроки. Відсмикую комір, червонію. Навряд чи Гнат бачив, чи я займалась. А все одно соромно. 

― На добраніч, ― якось підозріло оглядає. Всовує в руки ковдру й подушку. Знову пробігає темним поглядом.

Ще дужче червонію. 

― Добраніч… ― міцно притуляю до себе подушку, відгороджуючись від нього. 

У сон провалююся ніби в колодязь, варто тільки торкнуться головою подушки. В’язка темрява засмоктує у вир без сновидінь. Ніби свідомість втрачаю. Але перед світанком різко розплющую очі. Нажахано схоплююсь, озираюсь. Серце тріпоче, спину лоскоче холодний піт. На мить здається ― знову тону. Погляд пробігає по кімнаті, очі починають розрізняти предмети довкола, і дихання поступово вирівнюється. Я у Гната, нарешті згадую. Глибоко вдихаю. Наче фантом, знову проникає в ніс аромат Гнатової футболки. Розвіює страхи, заземляє, відрізає від кошмарів. Десь цокотить годинник. Я в безпеці… Тут мене Лжеінга не дістане.

На вулиці ще темно, у квартирі теж. Можна спати далі. Падаю на спину, перевертаюся на інший бік. У студентів не так багато можливостей виспатись, варто використовувати кожну кожнісіньку… Прикриваю повіки, уже готуюсь знову поринути в сон. Але в цей момент чую тихий ледь чутний шепіт. Він долинає прямо з кухні, яка через стіну від зали. Голоси досить чіткі, проте слів чомусь не можу розібрати. 

Кажуть, цікавість занапастила кішку. Я не кішка, а моя цікавість дуже велика. Спокуса дізнатись хоч щось пор цей світ, про те, куди мене втягнула Лжеінга, хто такі Данко і Гнат, що таке “виворіт” неподоланна. Мимоволі я торкнулась чогось, про що й не здогадувалась, й не здогадуюсь. А як захиститись від темряви й чар, про які нічого не знаєш? 

Обережно відкидаю ковдру та підводжуся на ноги. Звичка не зачиняти двері цього разу мені допомагає. Прослизаю в коридор, не порушуючи тишу квартири їх скрипом. Безшумно крадусь до кухні. Навіть не дивуюся, побачивши там Гната, його кремезна фігура освітлена місяцем крізь незашторене вікно. Сріблясте сяйво наче ореол огортає рельєфні плечі, підкреслені тонкою тканиною футболки, суворий профіль, міцні руки. Я б навіть замилувалась, але його співрозмовник змушує мене приголомшено завмерти у дверях.

Не вірячи, тру очі, але видіння не зникає. Гнат спокійно сидить за кухонним столом, відкинувшись на спинку крісла. На стільниці парує величезний кухоль з чаєм. А по скатертині походжає сюди-туди величезний чорний ворон. Птах іноді завмирає навпроти співрозмовника і, схиляючи голову на бік, вслухається. А коли Гнат закінчує свій монолог, розправляє крила і вилітає в... зачинене вікно. Прямо крізь прозоре скло. Відступаю на крок, а потім ще один і ще... 

Дідько! Це що виходить, Гнат такий самий… ненормальний? А мене ще відьмою обзивав! Сердився… 

А може він у змові з цією, як її… дзеркальною відьмою? 

Бігти! Потрібно тікати з цього будинку. Причому терміново! ― пульсує у скронях думка. В роті пересихає, пальці холонуть.

― Я знаю, що ти тут, Інго! ― раптово лунає як грім серед ясного неба.