Читати книгу - "Пісня Соломона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Атож.
— Хто ось цей твій малий друг?
— Це Дояр.
— Чи вміє він говорити? — Пілат проковтнула дольку.
— Звичайно, вміє. Скажи щось, — Гітара штовхнув ліктем хлопчика, не зводячи погляду з жінки.
Дояр набрав повітря, затримав подих. І випалив:
— Ну, привіт!
— Ого, таких тупих неотесаних негренят, як ви, треба ще пошукати! — засміялася Пілат. — І чого вас навчають у тих школах? Це ж тільки на коня нукають, коли треба його підігнати. Скажеш таке «ну» людині, то можеш по шиї заробити. І то заслужено.
Дояра залила хвиля сорому. Сподівався цього сорому, але інакшого, зовсім не такого. Був готовий ніяковіти, але ж не так, не з такої причини. Гадав, що ця жінка погануля, бруднуля, бідачка і пиячка. Чудна тітка, нею його дражнили однокашники з шостого класу. Він ненавидів Пілат, бо почувався особисто відповідальним за її бридоту, злидні, бруд і вино.
Натомість вона кепкувала з його школи, вчителів і з самого Дояра. Хоч зовні й виглядала на таку біднячку, за яку всі її мали, а проте дивилася так, що годі було повірити в злидні. І бруднулею не була. Недбайливиця — так, але нечупара — ні. Мала чисті нігті — білі, немов із слонової кости. І, як бачив Дояр, ця жінка була зовсім твереза. Звичайно, аж ніяк не красуня, але хлопчик відчував, що дивився б на неї цілий день і не надивився: на пальці, що висмикують жилочки з апельсинових дольок; на ягідно чорні уста, неначе підмальовані темною помадою; на латунний дармовис... А коли вона звелася, Дояреві забило дух: на зріст така сама, як батько, — на півтори голови вища від хлопця-шестикласника. Плаття виявилося не таке довге, як спершу здавалося. Сягало десь до півлитки, й тепер було видно незашнуровані чоловічі черевики та сріблясто-коричневу шкіру ніг.
Пілат рушила вгору східцями. Тримала апельсинові шкірки так, як вони впали на поділ. Ніби лоно прикривала.
— Твоєму татові таке не сподобалося б. Він не любить тупих людей. — Пілат глянула Дояреві у вічі. Одна рука на лоні, інша на клямці. — Знаю твого татка. І тебе знаю.
— То ви будете сестра його батька? — озвався Гітара.
— Єдина сестра. На світі є лише два живі Деди.
Досі нездатен видушити з себе жодного словечка після того дурнуватого «ну, привіт», Дояр раптом почув свій крик:
— Я Дед!!! Моя мама Дед! Мої сестри теж. Не тільки ви зі своїм братом Деди!
Ще вигукуючи ці слова, хлопець уже дивувався: з якої речі він боронить своє прізвище, звідки таке ревниве ставлення? Адже завжди ненавидів це родове ймення, кожен його звук, а перед тим, як подружився з Гітарою, ненавидів і своє прізвисько. Але з приятелевих уст це прізвисько звучало солідно, якось по-дорослому. І тепер Дояр повівся з цією химерною жінкою так, ніби пишався своїм прізвищем, ніби вона спробувала вигнати небожа з дуже згуртованої спільноти, до якої він не тільки належав, але й мав у ній надзвичайні права.
Нервову тишу після крику порушила Пілат, засміявшись.
— Хочете скуштувати яєць нам’яко? — спитала вона.
Хлопці перезирнулися. Тепер вона ставилася до них зовсім інакше, ніж було. Не мали охоти на яйця, натомість хотіли бути з нею, увійти до винярні цієї жінки, що мала одну завушницю, була без пупа й нагадувала високе чорне дерево.
— Та ні, спасибі. Ми б водички попили, — усміхнувся їй Гітара.
— То й добре. Ходімо.
Пілат відчинила двері, й приятелі пройшли за нею до великої світлої кімнати — чи то порожньої, чи то захаращеної. Зі стелі звисав мохово-зелений мішок. Всюди стояли свічки, застромлені у пляшки. Висіли приколені до стін витинки з газет і картинки з журналів. Крісло-гойдалка, два стільці, великий стіл, зливна мийниця та пічка — ото й уся обстанова. Стояв дух сосни та фруктів, що бродили.
— А ти б таки скуштував хоч одне яєчко. Я вмію їх добре варити. Знаєш, білки не повинні бути рідкі. Жовток має бути м’який, але не текучий. Найкраще, коли він такий, як мокрий оксамит. То що, спробуєш?
Пілат кинула апельсинову шкірку у великий глек. Його, як і все в цій оселі, використовували зовсім не на те, на що мав служити. Жінка стояла біля мушлі й набирала воду у світло-блакитну миску, що правила за каструлю.
— Ну а тепер — вода і яйце мають бути в рівновазі. Щоб жодне з них не переважало над іншим. Хай і те, і інше матимуть однакову теплоту. Спершу я трішки підігрію воду. Лише підігрію. Не переборщу, бо ж яйце літепле, знаєш. Вся штука — у кип’ятінні. Коли на воді з’являться маленькі бульбашки, як горошинки завбільшки, аби лиш не як вишні, тоді треба зняти посудину з вогню, накрити її складеною газетою й узятися до якоїсь дрібниці. Наприклад, відчинити комусь двері. Чи вилити відро надвір і поставити його на ґанку. Зазвичай я йду до виходку. Затям собі, не у великій, а в малій потребі. Коли ось так зробиш, матимеш якнайкраще зварене яйце нам’яко. Пригадую, який непотріб я варила своєму батькові. Твій тато, — вказала Пілат пальцем на Дояра, — не вмів зготувати нічого доброго. Якось я спекла йому пиріг із вишнями. Мейкон був милий хлопчик, дуже добрий до мене. Якщо хочеш знати, який він тоді був, то поводься з ним чемно. Тоді Мейкон став би тобі справжнім другом, таким самим, яким колись був мені.
Її голос нагадував Дояреві жорству. Ніби дрібні округлі камінчики стукотять один об іншого. Злегка захрипла, Пілат говорила по-своєму — трохи затягувала слова й різко їх обривала. Тут п’янив сосново-винний запах. Як і сонячне проміння, що струменіло сюди прудко й нестримно, бо не було ні штор, ані фіранок на шістьох вікнах — по два на кожній із трьох стін. По одному обабіч дверей, по одному з обох боків мийниці й печі, а ще два — на протилежній стіні. «Четверта стіна, мабуть, суміжна зі спальнею», — подумав Дояр. Жорствяний голос, сонечко і духмяний аромат вина — від цього хлопці розімліли. Сиділи, охоплені приємним напівостовпінням, і слухали, як Пілат веде мову, далі й далі...
— Якби не твій батько, то сьогодні мене б тут не було. Я б померла в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня Соломона», після закриття браузера.