Читати книгу - "Лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От же лайно, — Вульф натиснув іншу кнопку.
— Ви увімкнули голосову пошту — почав роботизований голос.
Сіммонс був шокований, і поки Вульф шалено натискав на телефонові одну кнопку за іншою, схопився за голову.
— Як вимкнути цю штуку? — у відчаї заволав Вульф.
— Велика червона кнопка з… — саме вчасно порадив комісар, а потім почулося різке клацання і запала тиша, яка підтвердила, що він таки мав рацію.
Вульф розкидав на столі поляроїдні фотографії моторошного тіла.
— Наш убивця надіслав їх пресі разом із переліком майбутніх жертв.
Сіммонс потер обличчя і глянув униз на фотографії.
— Перший — мер Тернбл… сьогодні, — промовив Вульф.
На те, щоб його слова досягли цілі, знадобився якийсь час. Несподівано Сіммонс почав діяти і схопив свій мобільник.
— Терренсе! — радісно відповів мер.
Судячи зі звуку, він був надворі.
— Чим заслужив таку честь?
— Рею, де ти? — запитав Сіммонс.
— Повертаюся до Гем Ґейт у Річмонд Парк. А потім у мене благодійна акція для…
Сіммонс прошепотів його місцезнаходження Вульфу, і детектив уже набирав номер патрульних.
— Рею, у нас проблема: реальна загроза твоєму життю.
Новину мер сприйняв на диво добре.
— Нічого не міняється, — засміявся він.
— Залишайся там, де ти є. До тебе вже їдуть авто, які супроводжуватимуть тебе сюди, аж доки ми не дізнаємося більше.
— Це і справді так необхідно?
— Я все поясню, коли приїдеш.
Сіммонс поклав слухавку і розвернувся до Вульфа.
— Три машини в дорозі. Найближча до нього за чотири хвилини. Озброєна одиниця захисту.
— Добре, — сказав Сіммонс. — Нехай Бакстер і — як там його звати — повертаються сюди. Потім, я хочу, щоб цей поверх замкнули й нікого сюди не впускали й не випускали. Попередь охорону, що ми проведемо мера всередину через гараж. Іди!
***
Мер Тернбл терпляче чекав на задньому сидінні свого «мерседес бенца» E-класу із водієм. Ще дорогою до авто він доручив помічникові скасувати всі заплановані на сьогодні заходи, відчуваючи, що це буде довгий і виснажливий день.
Лише два місяці тому він отримав електронного листа з погрозами і був змушений ховатись у Річмонді впродовж усього дня. Аж доки не з’ясувалося, що повідомлення відправив одинадцятирічний школяр із тієї школи, котру мер відвідував того тижня. Йому стало цікаво, чи цього разу чимале марнування часу стане виправданим.
До парку заїжджала ціла низка авто, власники яких хотіли влаштувати собі неповторні вихідні, тому водієві мера довелося трохи від’їхати. І тепер вони припаркувалися біля ще зовсім недавно заселеного Роял Стар та Ґартер Хоум[12]. Мер визирав із вікна на чарівну будівлю, зведену на вершині пагорба Річмон, і думав про те, скільки часу знадобиться для того, щоб іще одна історична пам’ятка Лондона закінчила своє існування в такому безславному спаплюженні, перетворена на помешкання для багатих банкірів.
Він відкрив портфель, знайшов коричневий інгалятор і глибоко вдихнув. Нескінченна спека принесла із собою цілі хмари пилку, і це неабияк позначилося на його диханні, однак мер вирішив не повертатися до лікарні вже втретє за рік.
Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожної слушної нагоди, тому він був переконаний, що скасовані зустрічі цього дня так просто йому не минуться.
Відчувши, як зростає напруження, мер опустив вікно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було іронії в тому, що портсигар лежав у тій самій кишені, що й інгалятори, особливо після того, як йому так успішно вдалося скоротити кількість цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, і мер був спантеличений, коли зрозумів, що це їдуть по його душу.
Поруч із ним зупинилася патрульна машина, і з неї вийшов поліціянт у формі, щоб коротко переговорити з водієм. Через тридцять секунд вони вже прямували до відділка, не прискорюючись лише на світлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб ніхто не знімав цю безглузду надмірну реакцію, адже його доволі впізнаваний «мерседес» із обох боків оточили ще дві поліційні машини.
Мер опустився на сидінні трохи нижче, спостерігаючи за тим, як замість просторих будинків з’являються компактні офісні блоки, помітивши, що клята безкінечна гонитва за простором поступово затьмарює небо.
Розділ 4
Субота, 28 червня, 2014 [7.19]
Едмундс був майже впевнений, що в Південному парку Бакстер точно зачепила і скинула когось із велосипеда. А коли вони мчали вздовж річки зустрічною смугою, майже влетівши в натовп пішоходів, які намагалися перейти вулицю від станції метро «Темпл», змусивши їх вилаятися, Едмундс просто заплющив очі.
На «ауді» Бакстер за передньою решіткою ховалися блакитні вогні, майже непомітні, коли вимкнені, а враховуючи численні аварійні ситуації, були не надто помітнішими й увімкнуті. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс відпустив дверну ручку, за яку міцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревіння двигуна, яке дозволило їм не врізатися у зад автобуса, він зрозумів, що у нього дзвонить телефон. На екрані з’явилося фото Тіа — привабливої темношкірої дівчини, віком трохи за двадцять.
— Привіт, люба, усе гаразд? — прокричав він у телефон.
— Привіт. Ти зник посеред ночі, а потім усі ті повідомлення в новинах… Я просто хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.
— Зараз не найкращий час для розмов, Ті. Можеш передзвонити трохи пізніше?
Голос Тіа прозвучав пригнічено:
— Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечері додому?
Едмундс витягнув свій записник і зробив помітку під визначенням тетродоксину.
— А ще кілька бургерів з яловичиною, — додала вона.
— Ти ж вегетаріанка!
— Бургери! — відрізала Тіа.
Він додав їх до списку покупок.
— Нутелла.
— Що, заради Бога, ти готуєш? — запитав він.
Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловічому широко розплющив очі від страху. Вона знову звернула погляд на дорогу і шалено заскрипіла шинами, заледве уникнувши зіткнення з іншим авто.
— От же лайно! — з полегшенням захихотіла вона.
— Гаразд, — важко дихаючи, промовив Едмундс. — А зараз я мушу йти. Люблю тебе.
Вони проїхали повз охоронний бар’єр і спустилися схилом до гаражів під Новим Скотленд-Ярдом, відрізаючи Тіа на півслові, коли вона прощалася, бо телефон втратив сигнал покриття.
— Моя наречена, — пояснив Едмундс і посміхнувся. — Вона на двадцять четвертому тижні.
Бакстер байдуже глянула на нього.
— … вагітності. Вона на двадцять
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялька», після закриття браузера.