Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Стояли і мовчки дивилися на його блискучу машину, покинуту біля заводських воріт. Їм було цікаво знати, чи то й справді Генк Ріарден, про якого всі говорять, і чи фабрику таки знову відкриють. «Історичний цикл виробництва сталі в Пенсільванії очевидно добігає кінця» — наполягала газета, — «і експерти погоджуються, що «сталева» авантюра Генрі Ріардена — безнадійна. Скоро ви побачите приголомшливий кінець сенсаційного Генрі Ріардена». Це було десять років тому. Сьогодні він так само, як і тоді, відчував холодний вітер на своєму обличчі. Озирнувся. Над заводом палахкотіла пурпурова заграва, життєдайна, мов світанок. У житті виникали зупинки, станції, повз які пронісся його експрес. Він не міг сказати нічого певного про всі ті роки, вони розмилися і злилися від швидкого руху, мов пейзажі за вікном.

Хай там як, але всі пережиті муки і зусилля були того варті, якщо він дожив до цього дня — дня першої плавки ріарден-металу, першого замовлення на цей сплав, з якого буде вилито рейки для залізниці «Таґґарт Трансконтиненталь».

Торкнувся пальцями до браслета в кишені. Він зробив його з першої партії металу. Для своєї дружини. Гладячи його, він раптом зрозумів, що думає радше про якусь абстракцію, яку називає «своєю дружиною», ніж про жінку, з якою одружений.

Він відчув жаль — краще б він не робив того браслета, — а потім його накрило хвилею докорів сумління за цей сумнів. Труснув головою. Зараз не час для давніх сумнівів. Відчував, що зараз здатен пробачити будь-що і будь-кому, бо щастя — найкращий очищувач. Був переконаний, що сьогодні все живе бажає йому добра. Захотілося раптом зустріти когось, побачити першого-ліпшого незнайомця, стати відкрито й безборонно, і мовити: «Поглянь на мене». Люди, подумав Ріарден, так само, як і я, спраглі радості, — спраглі миті, вільної від сірого вантажу страждань, такого незбагненного і недоладного. Він ніколи не міг зрозуміти, чому люди мають бути нещасні.

Темна дорога непомітно привела до верхів’я пагорба. Він зупинився і озирнувся. Червона заграва тепер вузькою смужкою даленіла на заході. Над нею, у чорній прірві неба, маячів неоновий напис маленькими з такої відстані літерами, що складалися в словосполучення: «Сталь Ріардена». Він випростався, немов перед судом. Згадав решту написів, що у темряві цієї ночі світилися по всій країні: «Руда Ріардена», «Вугілля Ріардена», «Вапняк Ріардена». Подумав про минулі дні й про те, що непогано було б почепити над ними неонову вивіску: «Життя Ріардена».

Рвучко повернувшись, попростував уперед. Що ближче підходив до дому, то дужче уповільнювалися його кроки, а піднесення потроху маліло. Відчув понуру нехіть заходити у власний будинок, а він цього не хотів би відчувати. Ні, думав він, тільки не сьогодні; сьогодні вони зрозуміють. Але він не знав, він ніколи навіть не замислювався, що саме вони мали би зрозуміти.

У вікнах вітальні горіло світло. Будинок стояв на узгір’ї, що нависало над Ріарденом масивною білою тушею; дім здавався голим, його прикрашали кілька колон у напівколоніальному стилі; було очевидно, що цю голизну не варто було виставляти.

Зайшовши у вітальню, Ріарден не був певен, чи помітила його дружина. Вона сиділа біля каміна і розмовляла, плавно супроводжуючи порухом руки витончений плин слів. В її інтонації виникла маленька пауза, і Ріарден подумав, що вона помітила його. Але дружина не поглянула в його бік, а м’яко продовжила, тому він не знав напевно.

— Річ у тім, що культурну людину втомили непевні дива суто матеріального винахідництва, — казала жінка. — Вона просто відмовляється захоплюватися водогінними трубами.

Вона повернула голову, подивилася на Ріардена, що стояв у тіняві з іншого кінця довгої кімнати, і, мов дві лебедині шиї, граційно скинула руки до стелі.

— Коханий, — бадьоро почала вона, — хіба не занадто рано ти повернувся додому? Невже не треба було позамітати шлак або відполірувати фурми?

Всі обернулись до нього: його мати, брат Філіп та Пол Ларкін, їхній давній друг.

— Вибачте, — відповів він. — Я знаю, що запізнився.

— Нема чого вибачатися, — сказала мати. — Міг би й передзвонити.

Він поглянув на неї, намагаючись щось пригадати.

— Ти обіцяв прийти на вечерю.

— О, справді, обіцяв. Даруйте. Але сьогодні ми виплавили… — він затнувся. Не розумів, чому не в змозі промовити ту єдину річ, яку прийшов сказати. Додав тільки: — Просто я… забув.

— Мамі саме про це і йдеться, — зауважив Філіп.

— Вгамуйтеся, дайте йому зорієнтуватися, він іще не зовсім тут, він досі на заводі, — грайливо прощебетала дружина. — Генрі, знімай пальто.

Пол Ларкін дивився на нього відданими очима побитого пса.

— Привіт, Поле, — сказав Ріарден. — Коли ти приїхав?

— О пів на шосту, нью-йоркським потягом. — Ларкін вдячно всміхався.

— Проблеми?

— А в кого їх зараз нема? — його усмішка розтанула, немов Ларкін натякав, що його репліка — суто філософська. — Ні, особливих проблем нема. Просто захотілося вас побачити.

Ріарденова дружина засміялася.

— Ти розчарував його, Поле, — вона обернулася до Ріардена. — В тебе комплекс меншовартості чи манія величі? Генрі, ти вважаєш, що нікому не може захотітися побачити тебе просто так, чи що ніхто не може обійтися без твоєї допомоги?

Він хотів був обурено заперечити, але дружина всміхалася так, ніби це був звичайний жарт, а він не мав хисту до балачок, де предметом розмови не була справжня суть питання. Тому він промовчав. Просто стояв і дивився на дружину, намагаючись зрозуміти щось, чого досі так і не осягнув.

Ліліан Ріарден усі вважали красунею. Висока граційна постать, якій ідеально пасували сукні з високою талією в стилі ампір; вишуканий профіль відповідав яскравим епізодичним типажам того ж часу — чисті, гордовиті лінії; хвилі її блискучого світло-каштанового волосся було укладено в класично-просту зачіску за канонами строгої імперської краси. Але коли вона поверталась анфас, люди відчували легкий шок розчарування.

Обличчя Ліліан не було гарне. Ґандж чаївся в очах — каламутно-блідих, ні сірих, ні карих, безживно порожніх та невиразних. Ріарден завжди дивувався, що, попри сміхотливу і начебто веселу вдачу, її обличчя ніколи не виражало радості.

— Ми вже давно знайомі, любий, — прокоментувала вона його пильний погляд, — хоча ти, здається, не дуже в цьому впевнений.

— Генрі, ти хоч їв щось? — запитала мати. В її голосі лунав нетерплячий докір, ніби його голод був для неї персональною образою.

— Так… ні… я не голодний.

— Я скажу на кухні, щоб…

— Ні мамо, не зараз, це не має значення.

— З тобою вічні проблеми, — вона промовляла слова в повітря, дивлячись повз сина. — Хоч що роби для тебе, ти все одно не оціниш. Мені так і не вдалося навчити тебе нормально харчуватися.