BooksUkraine.com » Публіцистика » Аеропорт 📚 - Українською

Читати книгу - "Аеропорт"

186
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Аеропорт" автора Сергій Леонідович Лойко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 85
Перейти на сторінку:
Народної Республіки.

За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося.

Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ.

Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.

Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище — Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв. І цього разу він просто сказав: «No problem!» — і звів камеру.

У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.

У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову. Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.

— Все чотко. Жми на газ, дядя! — весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.

Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.

Одна куля поцілила Андрію в живіт, друга пробила ногу навиліт поряд зі стегновою артерією. Як з’ясувалося, з них чотирьох лише фотограф знав, як зупинити кров, що він і зробив, використовуючи аптечку одного з бійців і підручні засоби, а потім вколов напівпритомному Андрію знеболююче.

— Рани серйозні, мужики. Терміново треба в лікарню, на операцію. Терміново, інакше…

Мужики мобілою зв’язалися з командиром Степаном-Бандером і на його законно агресивне питання: «Якого х…я ви там робите?» — відповіли, що Боксер при смерті.

— Тягніть його бігом сюди, чортяки! Ми прикриємо! — прокричав він у слухавку й став відкритим зв’язком викликати «чайку».

Один із хлопців незадовго до цього тиждень провів у старому терміналі. Як майже «місцевий», він швидко пробігся по руїнах і повернувся з подертими брудними ношами.

Вони вклали непритомного друга на ноші і побігли зліткою назад. Олексій біг упівоберта, на крок попереду, і знімав кадр за кадром, наче з автомата стріляв…

Злітка являла собою декорацію до четвертої серії «Скаженого Макса». Покорчені шматки заліза, болванки від «Граду», нерозірвані міни й снаряди, розставлені обома сторонами розтяжки, купи битого скла та скловати. Під ногами було страшенно слизько. Уночі випав сніг, який подекуди розтанув, а місцями перетворився на чорний лід.

Секунд через двадцять їх помітили сепари й відкрили по них частий автоматний і кулеметний вогонь. Із нового термінала натомість пішов щільний вогонь прикриття. Бандер тримав слово.

Напевно, Бандеру вдалося також викликати «арту», і ті спробували накрити противника мінометним вогнем. Кілька мін зі специфічним вищанням приземлилися й вибухнули недалеко від тих, хто продовжував свій смертельний забіг.

Дитиною Олексій часто бачив один і той же, повторюваний до найменших подробиць, сон. Наче він біжить болотом, яке кишить отруйними зміями. Їх багато, уся поверхня болота буквально сплетена зі змій, по головах і хвостах яких він, власне, й біжить. При цьому Олексій усвідомлює: варто йому на секунду затриматися, уповільнити крок — змії вкусять його. Зазвичай усе кінчалося тим, що він прокидався в холодному поті, так і не діставшись сухого берега, і вирушав шукати в нічній кімнаті маму.

Він раптом зрозумів, гранично ясно розшифрував для себе, про що його, хлопчака, попереджав цей віщий сон. Але зараз прокинутися він би не міг. Піт прошибав його не від жаху, а від напруги. Незважаючи на гарну фізичну підготовку, серце вистрибувало у нього з горла, азбукою Морзе стукаючи в глотці, на кінчику язика, у вухах.

Він боявся лише одного — що не донесуть Андрія живим, а його самого зараз нарешті пристрелять, і він не встигне передати фотографії.

Жодним чином неможливо підготувати себе до цього, якщо в тебе ще не стріляли, щоби ти чітко розумів, що стріляють саме в тебе, і не одним патроном, не двома, а чергою.

Якщо тобі пощастило і, сидячи в затишному й недорогому київському ресторані чи в незатишному й дорогому московському, ти не можеш згадати нічого такого зі свого життя, то ти ніколи не зрозумієш, що відчував Олексій. Що відчували ці два бійці, які не кинули товариша, а тягнули його до кінця під градом куль, хоча й самі вмирали біжучи.

До речі, про сни. Олексій, приміром, мав стійке враження, що вони аж ніяк не біжать, а переміщуються вповільнено, як уві сні. Коли ти не лише чуєш свист куль, а й бачиш боковим зором їхній повільний красивий політ, наче стежиш за шлейфом надзвукового винищувача високо в небі…

Так у хвилину граничної небезпеки, коли твоя доля балансує на дроті удачі й ніяк не визначиться, жити тобі чи померти, усі твої почуття загострюються. Секунди буття стягуються, наче вони останні в твоєму житті. Наче більше ніколи нічого не буде, крім цього заворожливого польоту свинцевої кулі біля твоєї скроні…

Коли вони нарешті з розбігу влетіли в розбите вікно нового термінала й приземлилися, кашляючи, матюкаючись і задихаючись, на брудній підлозі, заваленій битим склом, шматками бетону й заліза, гільзами всіх калібрів та іншим непотребом, Андрій був мертвий…

Над старим терміналом майорів український прапор. Олексію здалося, ніби

1 ... 10 11 12 ... 85
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аеропорт"