Читати книгу - "Ирій"

Тітка Дора хоч і віддавалася з міста, де завідувала клубом (а ділити спадщину сестрам не було як, бо зі спадщини лишилася сама горбата хата), матір моя все ж збула свиноматку і купила міське придане — дзеркальне трюмо. Таємниче слово це довго заворожувало мене, аж доки я не побачив у тітчиній хаті високу фанерну скриньку з люстром на дверцятах. Бачив трюмо я вперше і востаннє, бо довелося його невдовзі продати: як не витирали дзеркало, з нього докірливо і сумно зирили очиці вухастої льохи, що її, поросну, мати відвела перед тітко-дядьковим весіллям на базар.

На вторговані гроші дядько Денис зайнявся комерцією: мрія про власну автомашину уже жила в його серці. Походивши по Пакулю, він задешево придбав (багато хто віддавав їх за здорово живеш) повну торбу вошей і влаштував на веранді вошівник, бо чув від авторитетних знайомих, буцімто науковий інститут у Києві зкуповує тих кузок по карбованцю за особ і мають вони в скорім часі подорожчати, остаточно програвши історичну битву з ДДТ. Дядько Денис дуже пишався з розплідника: викохані, ситі, воші сиділи в дротяних клітках і зирили крізь грати булькатими, каламутними очищами. Вечорами тітка з дядьком діловито й щасливо підраховували майбутні бариші, приміряючись до чорного німецького «опеля», який поки що належав кумові Цекалу.

Нарешті дядько відібрав сотень з десять найвгодованіших вихованців і повіз до Києва, не взявши й гроша на зворотну дорогу, — був певен, що повернеться з тисячею карбованців у кишені. Проте інститут, який зкуповував вошей, уже розформували. Дядько пішодрала чалапав із столиці.

Саме підскочили ціни на хутряні шапки, дядько Денис викорчував півсаду, натомість викопав басейн і виписав здалеку десяток крихітних водяних пацюченят — нутрій. Нутрії в дядьковім басейні швидко розплодилися, і вода аж кишіла ними. Дядько власноруч лупив нутрій і, облуплених відпускав у басейн, аби вони знову обростали шкурою та хутром. Від такої наруги пацюки збунтувалися, таємно прорили нору з городу аж до Живця і одної ночі спливли за водою, лишивши на спогад Солом'яникам гнилу баюру посеред городу. Виторгу від шкурок, які встиг налупити дядько, стачило тільки, аби зварити з броньованих плит (їх за абищицю привіз п'яничка-шофер машиноремонтного заводу, постійний боржник тітки Дори) цільнометалеву коробку гаража. Відтоді іржаво-сіра буда бовваніла край городу моїх родичів, чекаючи на «опель», що ним усе ще їздив кум. Поки що Солом'яники тримали в гаражі кабанів.

Отак наша покійна свиня, наша льоха, наша благодушна капловуха паця з-за невдатного дядькового гендлярства перевелася на ніщо.

На десяте літо по тітко-дядьковім весіллі старі Солом'яники стали ділитися з молодими Солом'яниками, хоч досі жили в повній злагоді. Спричинило до того інтуїтивне передчуття кінця світу. Чутки про світову катастрофу або про війну не були дивиною для Солом'янки; час від часу вони прокочувалися по передмістю, наче повів вітру по заростях татарського зілля, лишаючи по собі тривожний шелест язиків і пусті полиці міських магазинів. За якихось півдня мило, цукор, сіль та крам перебиралися до комор передбачливих солом'янчан, що мали за спиною гіркий досвід воєн і голодух.

Цьогорічні сумні прогнози авторитетно підпирала Біблія. Дід Єврась довгі зимові вечори рахував роки й дні, а баба Одарка згідно кивала сивою головою: випадало на першу петрівську неділю. Дядько Денис не йняв віри Біблії, а все ж наносив повнісіньке горище солі.

В першу неділю літа ми з матір'ю вибралися в Ирій. Побазарювавши, заїхали до родичів. Був спечний, душний день, на голубій небесній черені яскраво палахкотіло сонце. Тільки на заході похмуро гарчав темномордий звір і злостиво шкріб небо кігтями. Дід Єврась лежав під традиційною грушею в свіжій полотняній сорочці, в спіднях і чекав кінця світу, склавши вузлуваті руки на грудях. Баба Одарка, теж вбрана в святешне, ходила назирці за куркою, бо мала надію, що та знесеться до кінця світової катастрофи. Тітка Дора була на роботі: вона глибоко поважала фінансовий план, а солом'янських п'яничок перед всілякими всесвітніми пертурбаціями особливо тягло до чарки. Дядько Денис меланхолійно клацав на рахівниці, підраховуючи дебети й кредити водоконтори — готувався до кінця світу, наче до ревізії. Небо тим часом вбиралося в темну, мовби кожух навиворіт, одіж. Уже погримувало над Солом'янкою, і дід Єврась лагідно та вибачливо хрестився до хмари. Баба Одарка усміхнено тримала на долоні ще тепле яйце. Тут вперіщив дощ, і всі зрозуміли, що кінця світу сьогодні не буде, а буде довгождана злива. Перші хвилини дід Єврась вперто чекав під грушею на з'яву янголів, але й він підхопився та білою примарою майнув через капусту до хати, викрешуючи голими п'ятами з низького темно-русого неба більмаки блискавок.

Виголоднівши, дід Єврась наказав бабі притьма подати учорашній суп (очікуючи на кінець світу, Солом'яники з ощадливості не варили). Баба Одарка поставила перед Єврасем миску, і в цей мент сіль, обважнівши від дощової води, що сочилася крізь дах, проломила стелю і шубовтнула з горища у суп! Дід помішав у мисці і суп таки доїв, хоч і пересолений, але ж не гинути добру, пересоленого ні курці, ні поросяті не даси. По тому діда стала доймати спрага, він перехилив у себе бочку з дощовою водою. Тітка Дора, що хотіла помити дощовою водою голову, дорікнула свекрові. Дід Єврась за словом до кишені ніколи не ліз, воно лежало в нього напохваті; втрутилися дядько Денис та баба Одарка і невзабарі горшки родини Солом'яників були побиті на дрібне череп'я.

Того ж таки дня дід Єврась забив дошками двері до сінець і дядько з тіткою почали лазити через вікно. Назавтра Солом'яники офіційно поділилися: старим дісталася корова Манька, а молодим — гараж із кабаном. Курку в присутності представника влади розрізали навпіл: одна половина пострибала по бабо-дідових грядках, а друга — по тітко-дядьковій полуниці; поміж себе юридичні сторони дійшли згоди дозволяти половинкам серед дня сходитися, аби курка неслася цілими яйцями.

Отоді і свиснув, нарешті, для мене рак у Жерелі.

Дармового хліба я не їв, я мав у родині молодих Солом'яників обов'язки.

Спозаранку тітка Дора будила мене і, махнувши подолом плаття, шмигала в темно-синю ляду вікна. Я ще трохи ніжився на холодній черені, за муром комина, але в сусідній кімнаті починав хропти дядько Денис — спершу от хропів ніжно, з присвистом, мов грав на