Читати книгу - "Насолода"

нехтувало жодним ефектом витонченості. Він умів у коханні видобувати зі своєї вроди найвищу втіху. Ця щаслива здатність тіла й енергійний пошук насолод підкоряли душі жінок. Він мав у собі щось від Дон Жуана й від херувима. Умів бути геркулесівським чоловіком однієї ночі й сором’язливим, ніжним, майже жіночним коханцем. Причина його могутності була в тому, що в мистецтві кохання він не нехтував жодним удаванням, жодною фальшю, жодною брехнею. Значна частина його сили підтримувалася лицемірством.

«Що я маю зробити, коли зустріну її? Які слова я скажу?» Він все ще був розгублений, а тим часом хвилини збігали. Він не мав найменшого уявлення, в якому настрої прийде до нього Елена.

Вони зустрілися вранці на вулиці Кондотті, де вона зазирала у вітрини крамниць. Вона повернулася до Рима лише кілька днів тому після тривалої відсутності, причини якої були йому невідомі. Несподівана зустріч схвилювала обох. Але залюднена вулиця змусила їх розмовляти з чемною й церемонною, майже холодною стриманістю. Він сказав їй із серйозним, трохи сумним виразом обличчя, заглянувши у вічі:

– Мені треба так багато сказати вам, Елено. Ви прийдете до мене завтра? Ніщо не змінилося в нашому куточку.

Вона відповіла йому просто:

– Гаразд, я прийду. Чекайте мене близько четвертої. Я теж маю вам дещо сказати. А зараз залиште мене.

Вона відразу прийняла його запрошення, без будь-якого вагання, не виставляючи жодних умов, не виказавши, що вона надає цій події якоїсь ваги. Така готовність спочатку розбудила в Андреа якісь туманні передчуття, навіть стурбованість. Чи прийде вона як подруга чи як коханка? Прийде, щоб відродити їхнє кохання, чи знищить будь-яку надію? Чи за останні два роки вона бодай раз згадала про нього? Андреа цього не знав; але йому запам’ятався її погляд, коли на вулиці він підійшов до неї й уклонився, щоб привітати. То був погляд, який запам’ятався йому назавжди, – так само лагідний, так само глибокий, такий же ласкавий і ніжний погляд з-під довгих вій.

До умовленого часу залишилися дві чи три хвилини. Напруга очікування посилилася, він аж задихався. Знову підійшов до вікна й подивився на сходи до церкви Трінітá. Елена мала звичку підійматися цими сходами, коли йшла на побачення. На останній приступці вона на мить зупинялася. Потім швидко перетинала площу перед будинком Кастельдельфіно. Її трохи вповільнені кроки стукотіли бруківкою безлюдної площі.

Дзиґарі видзвонили четверту. Від площі Іспанії й від Пінціо[49] долинало торохтіння екіпажів. Під деревами перед віллою Медічі було залюднено. Двоє жінок сиділи на кам’яних лавах під церквою, споглядаючи дітей, які бігали навколо обеліска. Обеліск, рожевий від призахідного сонця, відкидав довгу тінь, нахилену й трохи синю. Повітря густішало, ніби сяйво призахідного сонця стискало його. Місто у видолинку було забарвлене золотом, на тлі неба чітко виднілися чорні кипариси на горі Монте-Маріо.

Андреа затремтів. Якась постать з’явилася на вершині невисоких сходів, що спускалися Кастельдельфіно на майдан Міньянеллі. Але то була не Елена, а якась синьйора, що квапливо звернула в Ґрегоріанську вулицю.

«А що як вона не прийде?» – засумнівався Андреа, відходячи від холодного вікна. І йому здалося ще лагіднішим тепло кімнати, ще гострішим запах ялівцю та троянд, ще таємничішою тінь від фіранок і портьєр. Здавалося, цієї миті кімната була готова прийняти в обійми жадану жінку. Він подумав: з яким відчуттям Елена увійде сюди? Немає сумніву, що її здолає ця ніжна атмосфера, що так переповнена спогадами; за одну мить тут можна втратити відчуття реальності, часу; вона повірить у те, що прийшла на одне зі своїх звичних побачень і ніколи не уривала прагнення палкої пристрасті, бо завжди лишалася тією Еленою, якою була колись. Якщо театр кохання не змінився, то чому має змінитися кохання? Безперечно, вона відчує глибоку спокусу речей, колись їй таких любих. Але для нього знов розпочалися нові страждання. Люди, схильні до фантастичних марень або поетичних мрій, наділяють також і речі чутливою й мінливою душею, схожою на душу людини; і вони вбачають у формі, в кольорі, у звуках, у запахах речей прозорий символ, емблему почуття чи думки; і в кожному феномені, у кожному їх поєднанні вони розрізняють психічний стан чи моральний сенс. Іноді їхнє бачення є таким яскравим, що вселяє в подібні душі гостру тривогу; їм здається, що вони задихаються від повноти життя, яке їм відкривається, і вони губляться в полоні власних фантазій.

Андреа бачив, як його тривога віддзеркалюється від зовнішніх речей. А що його жадання марно губилося в чеканні і його нерви розслаблювалися, то йому також здавалося, що майже еротична суть речей також марно випаровувалася або розвіювалася. Усі ці предмети, посеред яких він стільки разів кохав, утішався і страждав, перейнялися від нього певною здатністю відчувати. Вони не тільки були свідками його кохання, його насолод, а й брали участь у них. У його пам’яті кожна форма, кожен колір відтворювали жіночий образ, були нотою, що передавала красу, елементом в екстазі пристрасті. Природа його смаку спонукала його шукати в коханні багатогранну радість, складне злиття всіх емоцій: високу інтелектуальну напругу, безпорадність почуттів чи натиск брутальності. А що він у мистецтві відчуттів був естетом, то природно знаходив у світі речей значну частину свого сп’яніння. Цей вразливий комедіант не міг уявити собі дійство кохання без сценарію. Адже його помешкання було досконалим театром, і він володів надзвичайним умінням облаштувати сцену. Але у свою майстерність він майже завжди вкладав усього себе; він щедро користувався багатством свого розуму; він так забувався, що нерідко обманював себе власними хитрощами, ставав жертвою власних інтриг, ранив себе власною зброєю, як бува чарівник, що потрапляє в пастку своїх же заклинань.

Усе навколо набувало для нього тієї значущості й того існування, якого набувають, наприклад, священні релігійні реліквії, інструменти культу – кожен предмет, що на нім зосереджується людська думка, від якого людська уява підіймається на ідеальну висоту. Як ото слоїк через багато років випускає пахощі, які в нім колись були, так і деякі предмети неясно зберігають ту частку кохання, що колись проникло в них і освітлювало їх своїм фантастичним світлом. І вони навіювали йому таке сильне збудження, яке іноді опановує людину, коли вона відчуває на собі вплив надприродних сил.

Здавалося, він справді відчував майже віртуальну реальність пристрасті, яка пульсувала в кожній із цих речей і в певні хвилини вихоплювалася з них і огортала його. У такі хвилини, якби він потрапив в обійми коханої, то дарував би собі, своєму тілу й душі одне з тих надзвичайних свят,