Читати книгу - "Худий"

— От, будь ласка! — переможно вигукнула Мімі, паче дістала підтвердження. — Ти мусиш відіслати її додому, Ніку!

Я вицмулив коктейль.

— Отже? — наполягала вона.

— Якщо їй подобається з нами, хай лишається, Мімі. Ми їй раді.

— Та це ж смішно! В неї є сім'я. Її місце тут. — В голосі Мімі забриніло роздратування. — Вона ще дитина. Не треба заохочувати її легковажність.

— Нічого я не заохочую. Але коли вона бажає лишитись — хай лишається.

Від люті блакитні очі Мімі стали ще виразнішими.

— Вона моя дочка, до того ж неповнолітня! Ти дуже лагідно поставився до неї, але в даному разі це твоє ставлення мені байдуже. Якщо ти не пришлеш її додому, я вживу необхідних заходів. Мені б дуже не хотілося неприємностей, — вона нахилилась ближче до мене і докінчила чітко вимовляючи слова, — але вона таки повернеться додому.

— Не варто зі мною сваритись, Мімі.

Вона ніжно глянула на мене, наче збиралася зізнатися в коханні й поцікавилась:

— Це що, погроза?

— О, — відгукнувся я, — тепер мене заарештують за викрадення дітей, утягування неповнолітніх у злочини та такі інші порушення.

— І скажи своїй дружині, — раптом люто просичала Мімі, — щоб не лапала мого чоловіка!

Вибираючи платівку, Нора трималася за рукав Йоргенсена. Обоє здивовано обернулися в наш бік.

— Норо, — проказав я, — місіс Йоргенсен просить тебе не хапати руками містера Йоргенсена.

— Пробачте, будь ласка. — Нора усміхнулася до Мімі, а тоді подивилась на мене і, удаючи занепокоєння, проказала, наче школярка, що декламує вірш: — Ой, Ніку, та ти зблід! Боюся, що не розрахував своїх сил і тепер знову заслабнеш. Даруйте, місіс Йоргенсен, але йому краще поїхати додому і негайно лягти в ліжко. Ви не образитесь на нас?

Мімі відповіла, мовляв, анітрохи. Всі раптом стали вкрай уважні одне до одного. Ми вийшли з готелю і зупинили таксі.

— Отже, — підсумувала Нора, — через свою балакучість ти залишився голодний. Що робитимемо? Повернемося додому і повечеряємо з Дороті?

Я похитав головою.

— Давай-но перепочинемо хоч трохи від Уайнентів. Поїхали до «Макса», поїмо устриць.

— Гаразд. Дізнався щось?

— Нічого.

— Аж прикро, — промовила вона замислено, — який той Йоргенсен красунчик.

— Який же?

— Наче велика лялька. Досада бере.

Після ресторану ми повернулися до свого готелю. Дороті зникла. Я подумав, що передчував це.

Нора обійшла кімнати, подзвонила черговому адміністратору — нічого: ні записки, ні повідомлення на словах.

— Що це може означати? — спитала вона.

Було близько десятої вечора.

— Гадаю, нічого, — відповів я. — Напевне. Хвилює інше: чи не заявиться вона під чаркою о третій ранку з кулеметом, придбаним у «Дитячому світі»?

— Та цур з нею! — відмахнулася Нора. — Перевдягайся і лягай!

11

Коли Нора розбудила мене наступного ранку, рана вже майже не боліла.

— Тебе хоче бачити наш чарівний поліцейський, — повідомила дружина. — Як ти себе почуваєш?

— Жахливо. Не можна пити на ніч. — Я відштовхнув Асту і встав.

Щойно я зайшов до вітальні, як Гілд підвівся із склянкою в руці і посміхнувся до вух.

— От і чудово, містере Чарлз, сьогодні у вас бадьоріший вигляд.

Я потис йому руку і підтвердив, що мені покращало. Ми сіли. Гілд жартівливо насупився.

— Знову те саме — ви мене надурили.

— Надурив?

— Атож, побігли в гості, хоч я мусив урвати допит, щоб дати вам спокій. А я певною мірою сподівався, що маю право на перше інтерв'ю.

— Про це я не подумав, — зітхнув я. — Перепрошую. Ви бачили телеграму, яку надіслав мені Уайнент?

— Мгу. Ми перевіряємо у Філадельфії.

— Тепер щодо револьвера, — почав було я. — Це…

— Якого револьвера? — урвав мене Гілд. — Його так і назвати не можна. Бойок зламаний, механізм заіржавів і не рухається. Якщо з цього пістолета стріляли за останні півроку, то я папа римський. Не варто гаяти час на цей уламок металобрухту.

Я зареготав:

— Нарешті все стало на місце. Цей револьвер дав мені один п'яний, стверджуючи, ніби придбав його в барі за дванадцять доларів. Тепер я йому вірю.

— Наступного разу йому продадуть муніципалітет. Містере Чарлз, між нами, чоловіками, ви розробляєте справу Вулф чи ні?

— Ви ж бачили телеграму від Уайнента.

— Так. На нього ви не працюєте. А загалом?

— Я вже давно не приватний детектив. Зовсім не займаюся розшуком.

— Це я вже чув. А загалом?

— Ну, гаразд. Ні.

Він на хвилю замислився, а тоді продовжив:

— Спитаю в інший спосіб: вас цікавить ця справа?

— Я знаю цих людей, тому, звісно, цікавить.

— Оце й усе?

— Так.

— І ви не збираєтесь узяти в ній участь?

Задзвонив телефон, і Нора пішла відповісти.

— Кажучи відверто, не знаю. Якщо мене і падалі уплутуватимуть у цю історію, невідомо, до чого це призведе.

Гілд покивав головою.

— Розумію. Тільки хочу сказати, що бажав би вам обрати правильний бік у цій справі.

— Тобто не бік Уайнента? Невже він убивця?

— Цього я не можу стверджувати, містере Чарлз, але вам-бо відомо, що він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти нам у розшуках злочинця.

У дверях спальні з'явилася Нора:

— Ніку, тебе!

Дзвонив Герберт Маколей.

— Алло, Чарлз! Як твоя рана?

— Все в нормі, дякую.

— Ти отримав звістку від Уайнента?

— Так.

— Я одержав від нього листа, де він повідомляє, що надіслав тобі телеграму. Та ти надто хворий, щоб…

— Ні, я вже бігаю. Якщо ти будеш у себе в конторі після обіду, я зазирну.

— Чудово, — погодився він. — Я на місці до шостої.

Я знову повернувся до вітальні. Нора запросила Гілда на ленч, який для нас був ще першим сніданком. Поліцейський подякував їй за щиру гостинність. Я оголосив, що хочу чогось випити перед їжею. Нора вийшла замовити сніданок і приготувати напої.

Гілд трусонув головою і промовив:

— У вас чарівна дружина, містере Чарлз.

Я урочисто кивнув.

— Якщо вас насправді уплутають у цю справу, як ви кажете, — зазначив він, — мені б хотілося співробітничати, а не суперничати з вами.

— У мене таке саме бажання.

— От і домовились! — зрадів він і підсунув трохи ближче свій стілець. — Не знаю, чи ви мене пам'ятаєте, але коли ви працювали тут, у Нью-Йорку, я патрулював на Сорок третій стріт.

— А, ну звичайно! — ввічливо збрехав я. — Тож-то я дивлюсь щось знайоме… Але в цивільному я не впізнав вас.

— Справді, форма змінює. Будемо вважати наше знайомство запорукою того, що ви не приховуєте невідомі нам факта.

— Сподіваюсь. Я не знаю, що вам відомо, а мені — зовсім небагато. Після вбивства я не бачив Маколея і майже не стежив за газетами.

Знову задзвонив телефон. Нора принесла напої і пішла відповісти на дзвоник.