Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож усі підходили до пана Скшетуського з квартами й казали: «Пий, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже поручик у князя. Vivat[10] князь Ієремія, гетьман над гетьманами! З князем Ієремією підемо на край світу! На турків і татар! До Стамбула! Хай живе Владислав Четвертий, що милостиво царствує над нами!» Найгучніше кричав пан Заглоба, ладен навіть сам перепити і перекричати цілий реймент.
— Ясновельможні панове! — верещав він, аж шибки у вікнах дзвеніли. — Я вже на його милость султана подав до суду за ґвалтування, яке він учинив наді мною в Галаті.
— Ти, добродію, не мели дурниць, а то язик відсохне!
— Як це, вельмишановні панове? Quator articuli judicii castrensis: stuprum, incendium et vis armata alienis aedibus illata[11]. А хіба це не було vis armata[12]?
— Ти, добродію, крикливий глухар.
— Я і до трибуналу дійду!
— Та облиш ти, добро…
— І кондемнату[13] отримаю, і безчесним його оголошу, а потім і війна, але вже із позбавленим честі.
— Ваше здоров’я, добродії!
Дехто аж заходився сміхом, а з ними і пан Скшетуський, бо він уже був трохи під чаркою. Шляхтич і справді, наче глухар, кльочив собі далі, милуючись власним голосом. На щастя, розмову його урвав інший шляхтич, який, наблизившись, потяг балагура за рукав і мовив зі співучим литовським акцентом:
— Тож познайом мене, пане добродію Заглобо, із паном намісником Скшетуським… Познайом же!
— Авжеж, авжеж! Ваша милость, наміснику, це пан Бурлака.
— Підбип’ята, — поправив шляхтич.
— Усе одно! Герба Зірвиштанько…
— Зірвикаптур, — поправив шляхтич.
— Байдуже. Із Песикишок.
— Із Мишікишок, — поправив шляхтич.
— Дарма. Nescio[14], що б я волів: мишачі кишки чи песячі кишки. Але жити, це вже я напевно знаю, ні в яких не хочу, бо й осісти там не просто, і покинути шкода. Ваша милость! — пояснював він далі Скшетуському, показуючи на литвина, — оце вже тиждень, як я п’ю на гроші цього шляхтича, у якого за поясом меч такий же важкий, як і пояс на гроші, а пояс на гроші такий же важкий, як і дотеп. Але якщо я пив колись на кошти великого дивака, то нехай я буду таким самим йолопом, як той, хто мене напуває.
— Ну, дав йому перцю! — сміючись, волала шляхта.
Але литвин не гнівався, він тільки махав рукою, тихо усміхався і повторював:
— Ет, дайте вже, ваша милость, спокій… слухати гидко!
Пан Скшетуський із цікавістю придивлявся до нового знайомого, котрий і справді заслуговував на те, щоб його називали диваком. Передусім це був чоловік такий високий на зріст, що головою майже діставав стелі, а худина робила його ще вищим. Широкі плечі й жилава шия виказували в ньому незвичайну силу, хоч сам він був шкура та кості. Живіт у нього під грудьми був такий запалий, що можна було подумати, ніби його морили голодом, але одягнений він був нівроку — в сіру свебодзінського сукна куртку із вузькими рукавами, що добре його обтягала, й у високі шведські чоботи, які на Литві починали входити в ужиток. Широкий і туго напханий лосевий пояс, не маючи на чому триматися, спадав йому аж на стегна, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що сягав цьому крем’язневі майже під пахви.
Але злякайся хто меча, той би відразу заспокоївся, глянувши на обличчя його власника. Воно хоч і було, як і вся подоба цього чоловіка, худюще, прикрашалося двома звислими бровами і парою таких же звислих конопляного кольору вусів. При цьому воно було таке добросерде, таке щире, наче личко дитини. Обвислі вуса і брови надавали литвинові вигляду воднораз стурбованого, журливого й смішного. Він здавався людиною, якою всі потурають, але панові Скшетуському сподобався з першого погляду саме за цю щирість обличчя і бездоганну військову екіпіровку.
— Пане наміснику, — спитав литвин, — то ваша милость від князя Вишневецького?
— Авжеж.
Литвин молитовно склав руки і підвів очі вгору.
— Ох, який це вояк великий! Який рицар! Який вождь!
— Дай Боже Речі Посполитій таких чимбільше.
— Ваша правда! Ваша правда! А чи не можна під його стяги?
— Він вашій милості буде радий.
Тут у розмову втрутився пан Заглоба:
— І матиме князь два ріжка для кухні: один із оцього добродія, а другий із його меча. Або ж найме вашу милость катом чи звелить на вашій милості харцизяк вішати, а то й просто стане вашою милостю сукно мундирне міряти. Тьху! Ну як тобі, добродію, не соромно, будучи людиною і католиком, ходити отаким довгим, як serpens[15] чи поганський спис!
— Слухати гидко, — терпеливо мовив литвин.
— Як же вас величати, добродію? — поцікавився Скшетуський, — бо коли ви відрекомендувалися, то пан Заглоба так вашу милость підкушував, що я, даруйте, нічого не зміг утямити.
— Підбип’ята.
— Бурлака.
— Зірвикаптур із Мишікишок.
— Куме дія та й годі! Хоч він мене й напуває, але я бовдур, якщо це не поганські імена.
— Давно ваша милость із Литви?
— Та от уже два тижні, як я у Чигирині. Довідавшись від пана Зацвіліховського, що ти, добродію, тут проїздитимеш, чекаю, щоб із твоєю опікою князеві своє прохання переказати.
— А скажи мені, ваша милость, бо надто вже мені цікаво, чому ти цей катівський меч під пахвою носиш?
— Не катівський він, добродію наміснику, а крижацький. А ношу я його, бо це трофей і родинна реліквія. Ще під Хойніцами служив він у руці литовській — от і ношу.
— Але ж махиня добряча і важенна, либонь, страх — хіба що обіруч?
— Можна й обіруч, можна й однією.
— Покажи, ваша милость.
Литвин добув меч і подав панові Скшетуському, але в того відразу ж звисла рука. Ні приготуватися, ні замахнутися вільно. Він спробував обіруч, але й це було заважко. Тож пан Скшетуський трохи зніяковів і звернувся до присутніх:
— Ну ж бо, панове добродії! Хто з вас перехреститься!
— Ми вже пробували, — озвалося кільканадцять голосів. — Одному панові комісару Зацвіліховському вдалося підняти, але й він перехреститися не зміг.
— Ну, а сам ти, ваша милость? — поцікавився пан Скшетуський, звертаючись до литвина.
Шляхтич, наче тростину, підняв меч і кільканадцять разів махнув ним із величезною легкістю, аж повітря захурчало у винарні й вітер повіяв по обличчях.
— Нехай же тобі, добродію, Бог допомагає! — вигукнув Скшетуський. — Ти неодмінно дістанеш службу у його князівської милості!
— Бог свідок, що я прагну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем. Том перший», після закриття браузера.