Читати книгу - "Ольга Кобилянська"

сказала: «Міцна, як скеля, хай буде дружба наша». Тут так чудово, так дико-романтично, що ми не могли надивуватися цьому. Ми пішли далі, у деяких місцях чіплялися руками й ногами, щоб дістатися на плато. Ми хотіли знайти едельвейс, та дарма. Юлько дістався на плато і мало що не заплатив життям. Ми відійшли на кілька кроків. Ольга знайшла едельвейс, і я дуже зраділа, бо це був новий доказ того, що ми добралися на Піетріле доамней».

Едельвейс (також називають білоткою, шаріткою, шовковою косицею) – благородно-біла квітка, як звучить назва в перекладі з німецької, у Карпатах росте лише на окремих, найвищих вершинах. Хто спроможеться її зірвати, тому, кажуть, приносить щастя. Гербарій з едельвейсів, знайдених на Рариві, О. Кобилянська постійно зберігала у своєму робочому кабінеті. Квіти завжди нагадували письменниці про дні та події юності. А на Рариві залишилися стежки, сходжені нею.

Весною, влітку, восени кімполунзька молодь найчастіше гуртувалася задля мандрівок у гори, взимку О. Кобилянська звичайно перебувала в товаристві тих, хто захоплювався ковзанами. Були серед них і юнаки, у яких вона закохувалася, —

Степан, Олесь, Козуб, Зерглер… Але здебільшого закоханість завершувалася розчаруваннями, про що неодноразово Ольга писала в щоденнику. Вважала, що вона некрасива, що, розмовляючи з нею, хлопці не думають про обійми… Жоден з них не любить, аби жінка розумово перевищувала його… Її ідеалом був високоосвічений чоловік, спілкування з яким збагачувало б, сприяло духовному зростанню. Найбільше цьому ідеалові відповідав Євген (Геньо) Озаркевич (рідний брат Наталії Кобринської, кузен Софії Окуневської, в якої він гостював, перебуваючи в Кімполунзі) – у майбутньому видатний медик. О. Кобилянська однозначно сказала про необхідність досконалого знання української мови якраз тоді, коли закохалася в нього. Після його від'їзду з Кімполунга, переповнена сумом і ніжними почуттями, О. Кобилянська 29 вересня 1884 року записує вперше українською мовою до щоденника: «Гадка одна, котра тепер душу мою пригріває, єсть: бути русинков цілов душов».

Освічена, начитана людина, брат письменниці, непогано орієнтувався в тогочасному літературному процесі, міг розповісти і про Івана Франка, і про Остапа Терлецького, про боротьбу жінок за свої права. Тож і не дивно, що після його від'їзду, як видно зі щоденника, дівчина сумує, боляче переживає те, що Євген довго не надсилав обіцяні їй книги, часто розчаровується. Тогочасні враження допомогли письменниці в змалюванні образу Орядина з повісті «Царівна».

Минуть роки, та ці почуття залишать певний слід і в серці, і в пам'яті. Колишня знайома Кобилянської, Ірина Левинська, пригадуючи розповіді Ольги про її дівочі літа, підкреслювала:

«Спілкування з Євгеном Озаркевичем, його погляди на світ, виражені в частих дискусіях, відкрили їй нові аспекти українського світу, яких вона не могла собі уявити з площини малого буковинського містечка. Багато нових почувань потрясло молоду дівчину, лишаючи глибокий слід в її душі. В неї знов спалахнула охота писати, але вже по-українськи. І вона почала вивчати українську мову. «Я багато навчилася від нього, дуже багато», – казала письменниця».

З кімполунзьких друзів О. Кобилянська найбільше шанувала Зосю, доньку повітового лікаря Атанасія Окуневського. Це – Софія Окуневська-Морачевська (1865—1926), подруга письменниці з юних років, родичка Н. Кобринської, яка тривалий час виховувалась в останньої. Вона однією з перших жінок Австрії і першою з українок здобула фах лікаря, пізніше стала відомою громадською діячкою. Про неї О. Кобилянська писала: «Познайомившись у 18—19-річному віці з донькою повітового лікаря А. Окуневського, Софією, я мов відродилася. Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріяла. Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу – по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою». Коли С. Окуневська перебувала на медичних студіях у Швейцарії, то в листах до О. Кобилянської рекомендувала читати Г. Успенського, О. Герцена, надсилала їй твори Ч. Дарвіна, знайомила з творами М. Драгоманова, І. Франка. У бібліотеці батька Окуневської, якою користувалася Ольга, були твори К. Маркса, Л. Толстого. Все це сприяло формуванню світогляду письменниці, допомагало їй краще осмислювати закони розвитку природи, суспільства.

Надзвичайно шанував Софію Окуневську та її чоловіка Вацлава Морачевського Василь Стефаник. Завдяки цьому подружжю О. Кобилянська познайомилася з ним, стала великою шанувальницею творчості письменника. Саме С. Окуневська разом з українською письменницею Н. Кобринською сприяли тому, що О. Кобилянська вже наприкінці XIX століття стала активною учасницею літературного процесу на західноукраїнських землях, познайомилася 1890 року (їздила з Кімполунга до Болехова, де мешкала Кобринська, та до Львова) з І. Франком, М. Павликом.

Проте стосунки між Ольгою та згаданими жінками були неоднозначними. В цьому, зокрема, переконують кілька записів 1883 року. Як відомо, в той час, після смерті чоловіка, Н. Кобринська жила у Відні. Там познайомилася з другом і однодумцем І. Франка, публіцистом, літературним критиком О. Терлецьким, котрий порадив їй спробувати свої сили на літературній ниві. З автобіографії Кобринської дізнаємося, що саме після розмови з критиком вона створила оповідання «Шумінська» (пізніше перейменоване на «Дух часу»), прочитавши яке Терлецький відзначив творчі здібності своєї знайомої й почав підтримувати її перші літературні спроби. Про допомогу Терлецького, як можна здогадуватись, Н. Кобринська розповіла С. Окуневській, а та – О. Кобилянській, і, знаючи, що Ольга пише, порадила також звернутися до нього. О. Кобилянська наважилася на це і через Окуневську та Озаркевича передала Кобринській для Терлецького свою «найпершу новелку» «Гортенза». Однак цього разу критик відгукнувся негативно, мовляв, паннам нічого робити, тож вони і пишуть романсики. Коли враховувати те, що твір був написаний не дуже вправно, а всі помисли головної героїні Гортензи стосувалися переважно кохання-заміжжя, то така критика була небезпідставною. С. Окуневська мала намір не переказувати цього подрузі, але Кобилянській стала відома оцінка Терлецького, на яку вона болісно зреагувала, що й відбилося на сторінках щоденника. Натрапляємо в ньому також на безрадісне сприйняття перипетій, пов'язаних із друком одного з її творів у альманасі «Перший вінок», редактором якого був І. Франко, котрий начебто відхилив запропоноване оповідання. Насправді, на думку сучасних дослідників, вирішальне слово було за Н. Кобринською.

Товариські стосунки з часом налагодилися. У багатьох щоденникових записах, сповідуючись у своїх почуттях і переживаннях, О. Кобилянська вдається до паралелей: її емоційному станові завжди відповідає природа, довкілля. Згодом, коли читачам стали відомі твори письменниці, про неї заговорили як про майстерного пейзажиста, про митця, який має рідкісне вміння дуже тонко і правдиво змальовувати натуру, «підпорядковувати» її загальному спрямуванню твору. А відшліфовувалося це вміння, як видно із записів різних років, і на сторінках щоденника.